Історичний Городок у спогадах. Імениті мешканці

(Продовження. Початок “Історичний Городок у спогадах. Школа і її вчителі”)
Маленький Городок був батьківщиною багатьох шанованих людей, які прославили наш край. Зокрема й для родини отамана генерал-хорунжого Армії УНР і командувача Північної групи військ Директорії Володимира Оскілка. Відомо, що Оскілко народився в сусідньому селі Хотин і загинув від руки найманого бішовиками вбивці в Городку в червні 1926 року.

Городоцька школа, 1937 рік. У 2-у ряду четверта зліва Клавдія Оскілко

Про Оскілка і його сім’ю
Цікаві спогади про родину Оскілка алишилися в Наталії Завірюхи. Дружина Оскілка Клавдія Костянтинівна була вчителькою Городоцької школи.
“Я її добре пам’ятаю, — продовжує свою розповідь пані Наталя. — Клавдія Костянтинівна викладала в мене українську мову. Родом вона була із російського міста Тула. Оскілко у війну був у Тулі і там з нею одружився. Хоча вона була росіянкою, але викладала в нас українську мову і завжди розмовляла українською. Вона була старшою за мою маму на років чотири, тобто десь із 1897 року народження. Жила пані Оскілко з донькою Наталею в школі. Саме тут, у школі, просто через вікно отамана й застрелили. Знаю я про ці події із розповіді своєї мами. Керівником школи тоді був пан Янішевський, який саме в той вечір грав із моїми батьками у преферанс. Почули постріли. Янішевський подумав, що це поліціянт застрелив його собаку. Та прибігла дівчинка зі школи і повідомила, що вбили Оскілка. Розповідали, що після вбивства Петлюри, Оскілко сказав: “Тепер моя черга”. Так і сталося. Вбивця заліз по трубі на другий поверх школи і чекав слушного моменту. Дружина попросила Володимира Оскілка подати їй компот, що стояв на вікні, і, коли він підійшов до вікна, його й застрелили. Ховали Оскілка в Хотині. Мама розповідала, що з Городка дуже багато людей йшло в Хотин ховати отамана. Він користувався серед людей повагою. Після його смерті люди підтримували його дружину, яка була вагітна другою дитиною. Важко їй було жити в селі, адже нічого в господарстві не мала. Люди, хто яйце принесе, хто молоком поділиться. Стала вона жити в будинку, де була лікарня, а потім знімала квартиру. Донька її Наталка за Польщі вчилася в Рівненській українській гімназії. Десь у 1943 році переїхали вони до родини покійного чоловіка в село Хотин, бо школа в Городку вже не працювала. Після війни виїхали Оскілки на Донбас. Знаю, що другу дитину дружина отамана так і не народила”.
Спогади про барона Штейнгеля
Згадує Наталія Завірюха: “Барон користувався в нашому селі великим авторитетом. Дуже людям допомагав. Їхня сім’я завжди була в церкві на службі божій. Ходили в православний храм, хоча барон був німцем. Як зараз бачу, де стояли в церкві барон, його дружина, діти. Штейнгелі цілу зиму жили в Києві, а на літо приїжджали в Городок. Я пам’ятаю, як ховали його сина Володимира і онуку Олю, ми з мамою ходили на похорон. Все село йшло на ці похорони”.
Згадує пані Наталя про добрі справи Штейнгеля в Городку: “Побудував барон в селі гарну лікарню, навколо неї висадили садок. Для людей тут все було безкоштовно і лікарям платив Федір Рудольфович. Там працював дуже добрий і кваліфікований лікар Ріхтер.

Барон Штейнгель (посередині) і лікар Ріхтер (праворуч). Фото з архіву І. В. Куліш-Лукашевич

За Польщі Штейнгель вже ту лікарню утримувати не міг, то поляки там спочатку зробили притулок для дітей-сиріт, а потім там стала школа. За німців там квартирували мадяри. Як німці відступали, то в грубки заклали великі дрова і той будинок згорів. Більше його не відбудовували, залишилися лише будинки для лікарів. Був у селі баронський штучно створений ставок, який називали “сажовка”.

Ставок «сажовка» в саду священика, 1935 р. Наталка Савченко з друзями

На острові є будинок біля дзвіниці, то там були конюшні. А поруч у будиночку жив єврей Йосип, який орендував у барона млин. Коли працював млин, то й світло було в Городку – освітлювалася школа, будинок священика, замок”.
Наталія Завірюха розповідає, що в роки німецької окупації на острові була літня резиденція рейхскомісара Коха. Там працювали два голландці. Один вирощував квіти, другий – овочі. “Були вони добрі люди, — каже вона. — Наші місцеві там мусили теж відробляти, бо краще було працювати з голландцями, ніж бути вивезеним до Німеччини. Під час війни навіть проблематично було до церкви йти паску святити, бо там все дуже охоронялося”.
Дещо про Городок і його мешканців
Навпроти школи був будинок священика Євгена Кульчинського. Це була дуже порядна і добра людина. В його домі окрім своїх вісьмох дітей ще й виховувались діти-сироти. Трагічною була доля сім’ї священика, який завжди був щирим українським патріотом. Його син Леонід і дочка Ірина “совєтами” до війни були арештовані й сиділи в Дубенській в’язниці. Донька загинула, коли в 1941 році “енкаведисти” розстрілювали в’язнів дубенської тюрми. “Сину Леоніду — продовжує розповідь пані Наталя, — вдалося якось втекти, і він після того був у нашому домі і розповідав батькам про ті жахи. А Ірина, коли навчалася у рівненській гімназії, то жила на квартирі в моїх діда і баби Латушків на вулиці Східній у Рівному. З Городка священик переїхав у Дермань”.
Ще про одного священика залишився спомин у нашої співрозмовниці – про Ігнатія Міщука.

Сім’я священика І. Міщука біля будинку священика, 1935 р.

“Щось священики в Городку довго не трималися, — каже вона. — Рік-два послужать і їх змінюють. Наша Свято-Миколаївська церква була на острові. З донькою Ігнатія Міщука Вірою я навчалась в одному класі, ми були подружками.

Віра Міщук, дочка священика, 1936 р.

Зліва Наталка Савченко, справа Віра Міщук, у центрі Анатолій Хорупаня — син священика, 1934 р.

З Городка отця Ігнатія перевели у Тараканів. Ми продовжували товаришувати, їздили одна до одної. Це була дуже добра привітна сім’я. У 1939 році о. Ігнатія радянська влада заарештувала за те, що він ходив у рясі. А коли його якийсь червоноармієць запитав: “Ты бога видел?», батюшка йому у відповідь: “А ти Сталіна бачив?”. Це теж стало його провиною. І потрапив священик у Воркуту на багато років. Із заслання він писав листи моїй мамі. Його донька стала вчителькою і працювала десь у Млинівському районі. В будинку, де жив цей священик, нині музична школа”.

Сім’я священика І. Міщука. Дубно, 1938 р.

Зі спогадів Наталії Петрівни Завірюхи виринали численні факти малих і значущих подій з життя Городка і Рівного, страшні картини війни, повоєнної розрухи і спроможності виживання наших людей. Вона згадувала імена однокласників, яких жорстоко репресувала радянська влада у 1940-і. Добрі спогади про вчителів, які були для них найкращими. А зимова дорога до школи в Рівному в післявоєнні роки на підніжці вагонів поїздів, що не відчиняли двері в Городку, ще довго давалася взнаки обмороженими руками і колінами.
А потім було навчання у Львові в сільськогосподарському інституті і все життя праця у Рівному в проектному інституті. А щастя воно було в сім’ї, що жила в любові, в дітях, онуках і правнуках, яких Бог дарував дочекатись. Пані Наталя повторювала фразу: “Боюсь одного – щоб пам’ять не втратити!”. Пам’ять її не втрачена, вона стала маленьким додатком до нашої спільної історії, історії її рідного Городка.

Ще записи в рубриці

Закладка Постоянная ссылка.

Комментарии запрещены.