Львів’яни про “визволителів” 1939 року, або Фольклор з перших днів

“Визвольна місія Червоної армії у вересні 1939 року”, “нове щасливе життя, принесене єдинокровними братами зі сходу”, “золотий вересень” — так совєтську агресію подавала пропаганда. Насправді галичани зіткнулися із зовсім іншою, вельми драматичною, а то й трагічною дійсністю.

Вересень 1939: польські полонені йдуть у совєтську неволю. Фото РАР

Після “лагідної” українізації (зі змінами польських вивісок на українські, відкриттям українських шкіл тощо) розпочалося нищення основ, на яких досі спиралося суспільне життя, насаджування пролетарської свідомості, диктат страху, репресії. Минуло понад п’ятдесят років, коли історики отримали змогу публікувати дослідження про наслідки більшовицької окупації західноукраїнських земель у 1939 році, зокрема про карально-репресивну систему та масові жертви депортацій, розстрілів, звірячих катувань…
Народна оцінка так званого золотого вересня виявилася значно оперативнішою, бо з’являлася за гарячими слідами подій та жваво поширювалася серед місцевого люду як чутки-оповідки та анекдоти. Висміюванню підлягали передусім різні побутові моменти, які засвідчували суперечність між виголошуваними гаслами про культурне місіонерство “визволителів” та їхньою справжньою суттю. Уже в перші дні свого приходу “совєти” (так стали називати новоприбулих незалежно від їхньої національної чи партійної приналежності) позаймали найкращі помешкання центру Львова, господарів яких нерідко брутально виганяли, вивозили на Сибір. Необізнаність із місцевими порядками, модою, разюча відмінність у зовнішньому вигляді та пролетарська поведінка совєтів миттєво стали темами для дотепних коментарів.
“Єдна пані повідала”. Польсько-український фольклор про “визволителів”
У побуті, де місцеві мешканці сусідували із совєтами, часто-густо виникали анекдотичні ситуації. Ще Сергій Єфремов, записуючи політичні анекдоти на теренах Великої України (1919-1929), у своєму “Щоденнику” зауважував:“Дійсність постачає анекдоти, яких не видумаєш”.

Квітникарки. Фото невідомого автора

Галичани охоче словесно обігрували теми невігластва, безпорадності, тупості радянських офіцерів, їхніх жінок, чиновників, агітаторів та інших представників нової системи. Набув високої активності своєрідний стиль спілкування — так зване “ЄПП” (“єдна пані повідала”), варіант “ПП” (“пошта пантофльова”) — переповідання “на кухні” (серед “своїх”) новин-чуток із вулиці. Доволі багато творів про совєтів мають зневажливо різкі, гострі чи масні форми зображення. Є думка, що вони належать плоду фантазії найбільше скривджених у 1939 році міщан — переважно поляків. А популярність цих творів також серед українців упродовж багатьох наступних десятиліть — наслідок подальших кривд тоталітарного режиму.
Цікаво розглянути українсько-польську творчу співдію першої хвилі львівського фольклору про “визволителів”. Приклади походять із мемуаристики (Мілена Рудницька “Західня Україна під большевиками”, Остап Тарнавський “Літературний Львів: 1939-1944 рр.”, Лариса Крушельницька “Рубали ліс… (спогади галичанки)”, Роман Волчук “Спомини з передвоєнного Львова та воєнного Відня” та інших). Основний джерельний матеріал почерпнуто з уст львів’ян переважно старшого віку вже у 2000-х роках.

Це цікаво  Як князівна Беата татар прогнала. Легенди історичного Дубна
Кариткатура Едварда Козака з часопису «Лис Микита»

Місцеві українці, попри історично зумовлене політичне протистояння з поляками, співмешкали з ними в єдиному публічному просторі, поділяли спільні культурні цінності, зокрема манери спілкування, поведінки, форми міського дозвілля тощо. До 1939 року в Галичині серед представників різних національностей заохочувалося, наприклад, вивчення багатьох мов, що вважалося показником рівня освіченості. Із приходом “визволителів” та нищенням усталених підвалин багатокультурності Львова місцеві українці та поляки опинилися в опозиції до нової влади. В описах побачених совєтів очевидці підкреслюють те, що їх найбільше вразило: нужденний, збідований вигляд, брудний і смердючий одяг солдат, непривабливий вигляд офіцерських жінок. Це породило сталі вирази: “Прийшла біда чорна”; “Голі, босі і обдерті”; “Жебрацька нужда”, “Паршива, в куфайці вушивій”, “Батько Сталін, давай мила, бо вже воші мають крила…” тощо.
Як згадує Лариса Крушельницька, “висміювалося все, до чого лише можна було причепитися”. Із перших днів героїнями усної сатири стали офіцерські жінки, а темою кепкувань — їхня разюча “інакшість” та невідповідність місцевим культурним стандартам.

Вулиця Краківська. Фото невідомого автора

Образ совєтки: зневажливі історійки про “шляфроки”, “ноцники” та “беретки”
Найбільший фольклорний резонанс отримав сюжет про те, що жінки “визволителів” одягали до театру шовкові нічні сорочки або пеньюари, так звані шляфроки, із гардеробів захоплених помешкань львів’ян, вважаючи це вишукане домашнє вбрання вечірніми сукнями. Цей сюжет побутує у різних формах подачі: від лаконічних і неконкретних констатацій (напр., “А до театру офіцерські жінки ходили в нічних сорочках. Було такє!”; “Популярним був анекдот про коронкові (мереживні) нічні сорочки, що їх, придбавши у місцевих людей, радянські жінки одягали до театру”) до розлогих оповідань.
Ось один зразок:

“Інтелігенція радянська, так звана, всі вони були теж бідні. Приїжджали вони з жінками. Багато “панів”, як вони називали, повтікали за кордон — вони позаймали їх квартири. Ну, там був всякий одяг, і ті шляфроки (шовкові нічні такі, дуже гарні). Вони не знали, ті жінки, до чого то вживається, то вбирали ті шляфроки до театру, були випадки. Отакий то був їхній рівень”(Батіг).

Трапляється й мотив про застереження самої оповідачки-очевидиці не вдягати того шляфрока на вихід, бо то є такий халат підвечірковий, в якому пані могла хіба що вийти десь на подвір’я, в сад після вечері. На це зухвала совєтка тільки відповіла: “Што ти панімаєш!” — а потім повернулася у сльозах з наріканнями: “Мєня осмєялі, што я в халатє прішла”.Респондентка з деяким співчуттям підсумовує: “Вбраласі в лякєркі на високі вопцаси і в той шляфрок, розумієте. Бо вона не знала”. (Чорнобиль)
Переважно цей сюжет оповідачі подають як добре відомий факт: про це мовить типовий зачин “То вже відоме, відносно тих шляфроків” (вар. “сорочок-комбінацій”), натомість кінцівка майже завжди делікатно натякає на культурну відсталість “визволителів”:Така-то культура була тих, що нас визволили.

Це цікаво  Як святкували новорічні свята на Галичині сто років тому
Обкладинка спогадів Лариси Крушельницької (Астролябія, 2008)

Описаний казус був характерним не лише для Львова, а й для інших визволених міст Західної України, Білорусі, Прибалтики, а також Одеси, Петербурга (у двох останніх пеньюари, які вбирали офіцерські жінки, походили з німецьких трофеїв після завершення Другої світової війни). Типовість ситуації іронічно відображена на одному із Інтернет-ресурсів із заголовком: “О русской традиции ходить в театр в ночной сорочке”, де автори насмішкувато пояснюють:

“Это давняя традиция русских женщин, особенно жен советских офицеров: по ошибке надевать вместо вечерних платьев награбленные их мужьями ночные сорочки и отправляться в них в театр или оперу”.

Історійка про шовкові нічні сорочки («шляфроки») переважно побутує у львівському фольклорі поруч із сюжетом про недоречне використання нічних горщиків (“ноцників”). Траплялось, що ці порцелянові вироби нові мешканки помилково вважали посудом, наприклад, ходили з ними, до великого свого сорому, на базар по молоко. Підозрюємо, що раніше розповіді про ці курйози мали гостріший характер висміювання, та вже у записах 2000-х років вони переважно супроводжуються співчутливими коментарями щодо культурної обмеженості “визволителів”. Наприклад:

“То така біднота приїхала в 39-му році! Перепрошую, з ноцниками вони по молоко ходили. Знаєте, горшочок біленький був, порцеляновий, кришечкою закритий. А воно, бідне, не знало…” (Чорнобиль) “Вони не мали поняття! То ж була темна маса. І то нема що дивуватися, бо їх так затиснули. Казали, що ліпше, ніж в Росії, нігде нема. Вони нічо’ не виділи! А як приїхали тут, то була для них Америка”. (Копач)

У 1950-і роки для новоселів Львова — вихідців із сіл — такі оповіді видавалися швидше вигадками, ніж правдою:

“Таке чув, що жінка прокурора, то принесла такий порцеляновий горшок (ноцник). Не знаю, чи то, може, люди брехали. Шо купила си, наклала туда смальцю”. (Бурштинський)

Зовнішній вигляд совєта і совєтки, як згадує очевидець, «радикально відрізнявся від наших людей: коли вони ішли здалека, то зразу було впізнати, совєт пішов або совєтка; “сірі люди, бо сірий колір домінував у їхньому осінньому та зимовому вбранні” (Крушельницька); “Всі були вдягнені в таких плащах з високими комнірами і беретках” (Батіг).

Далі про галицький гумор щодо “визволителів” читати тут photo-lviv.in.ua

Оцініть будь-ласка публікацію
(Ще немає оцінок)
Загрузка...