Усе менше залишається свідків жахіття голодомору 1932-1933-го років. Навмисно створене волею недолугих керівників, воно обернулося трагедією для цілого українського народу. Рівнянка Марія Чередник добре пам’ятає те лихо, бо пережила його особисто.
…Село Миколаївка, що на Полтавщині, завжди славилося своїми хазяйновитими роботящими людьми. Хто працював, той і мав. Та прийшли нові господарі, котрі, не приклавши рук, не зросивши потом і сантиметра землі, хотіли мати все. Почали заганяти людей до колгоспів, до так званих комітетів незаможних селян. У тих, хто не хотів, забирали все до останньої одежини й шматочка хліба, а сім’ю переслідували, влаштовуючи справжній терор. Марія Тимофіївна пам’ятає, як у 1930 році, напередодні Великодня, якраз тоді, коли родина готувалася до великого свята, завітали до хати непрохані гості. Забрали все, що можна було взяти, — худобу, реманент, збіжжя, меблі, одяг, продукти. Натомість “причепили” родині ярлик — куркулі. А в “куркулів” по три сорочки за літо згниє від поту — от такі куркулі! Згадувати ті події без сліз Марія
Тимофіївна не може. На все життя запам’ятала, як після “розкуркулення” батько (чоловік сильного характеру й міцної статури) пішов углиб подвір’я, щоб ніхто не бачив, і тихо заплакав. Такими гіркими були ті сльози, що все життя не могла їх забути Марія Тимофіївна. Відтоді почалися поневіряння сім’ї, але те, що чекало їх попереду, не снилося навіть у жахливому сні. Привид голодомору вже стояв над Україною…
“Одні пухли з голоду, інші — гуляли й пиячили…”
Ось що розповідала Марія Тимрофіївна про страшні часи голодомору:
– Пам’ятаю дощову осінь 1932 року. По селу, як примари, блукають люди, від голоду втрачаючи здоровий глузд. Отак і помирали на дорозі, а підбирати ніхто не підбирав… Аж коли вже трупів ставало занадто багато, сільське начальство виділить підводу, щоб позбирали померлих. Трупи складали до колодязів чи погребів, не ховали навіть по-людськи — нікому було. Так вони й зотліли в тих колодязях і погребах. Село наче хто невидимою рукою поділив навпіл — одні пухли з голоду, інші (сільське керівництво, колгоспники, комнезамівці) — пиячили і гуляли, користуючись нашим добром, заробленим тяжкою працею. Їхні діти їли пиріжки з білого борошна. А такі, як наша родина — млинці з лободи, смажені на солідолі. Той солідол ще потрібно було вкрасти в колгоспі. Пам’ятаю, як варили конину, а коли вже не стало коней, перейшли на щурів, їли просяні висівки. У це тяжко повірити, але так було. Запах гнилої мерзлої картоплі, яку збирали навесні на полі, та солідолу переслідує мене й донині. Люди вмирали цілими сім’ями жахливою смертю. Одного разу наша сусідка, в котрої померли всі близькі, пішла по селу в пошуках чогось їстивного. Аж тут нагодилися комнезамівці, які збирали на підводу померлих. Підібрали її й повезли. Вона всю дорогу благала дати їй хоч шматочок хлібця, але так і не допросилася. А її ще живою вкинули до криниці. Хіба можна це забути? А як щоночі здригалися від найменшого шелесту, бо комнезамівці щодня обіцяли прийти вночі й вирізати всю сім’ю. Жили в постійному страху, і ніхто ні за кого не заступався, Боже борони! Доносили один на одного. Як тільки у когось з’явиться хоч якийсь харч, одразу біжать “буксири” (так називали селяни тих, хто ходив по хатах з обшуками і забирав усе до пилинки). Пам’ятаю, у нас на горищі стояла стара струхлявіла квасоля, так “буксири” й ту забрали.
Як розповідала Марія Тимофіївна, дехто, намагаючись врятувати хоча б дітей, відвозив їх за 25 кілометрів до міста і там залишав. Сподіваючись, що в місті вони не загинуть. Їхня родичка повела до міста своїх двійко. Дівчинку згодом відшукала й забрала, а хлопчик так і не знайшовся. Бідолашна все життя плакала, згадуючи сина.
Іще фрагмент з гірких спогадів Марії Чередник:
– Досі не можу пробачити собі такий випадок. Одного разу брат знайшов на полі кілька бурячків. Мама їх варила, а ми вже наперед смакували, бо знайти щось їстивне було справжньою розкішшю. Аж тут дивимося — батько йде (він був у місті). Ніколи не забуду, як у думках мимоволі пронеслося — це ж нам тепер менше дістанеться. Досі пече мене сором за ті думки й невимовний жаль огортає. За що так познущалися з нас?..
Усі кола пекла пройшла Марія Тимофіївна за своїх ще зовсім юних літ. Пам’ятає, як мама змусила її втекти з села у 1934-у до Харкова, як переховувалася там з братом у підвалі, бо ж не було ані паспорта, ані даху над головою. Перебивалася випадковими заробітками. Та все ж таки згодом зуміла вступити до медичного технікуму, воювала на фінській війні, під час Другої світової працювала в евакогоспіталі. У 1949-у оселилася в Рівному. До пенсії працювала в міській лікарні спочатку рентгенологом, потім терапевтом. На схилі літ залишилася самотньою. Завершила свої тяжкі спогади Марія Тимофіївна такими словами: “Якщо вам хтось скаже, що голодомору в Україні не було — не вірте їм…”.
Відлуння голодомору на Волині
Попри те, що більшовицька влада усіляко запевняла світ, що ніякого голоду в СРСР і в Україні зокрема немає, про жахливу трагедію, що розгорталася, знали і в світі, і на Рівненщині в тому числі. Наша область межувала з радянською Україною. Старожили розповідають, як у села, що поряд з кордоном, таємними стежками вночі приходили люди з “тієї сторони”, щоб виміняти бодай якийсь харч. Навіть, якщо цей вимушений гендель вдавався, то треба було ще зуміти повернутися назад і пронести добуте додому.
Замовчати велику трагедію не вдалося завдяки тогочасній пресі, яка виходила в Луцьку, Львові, Рівному. Про це писали газети “Новий час”, “Діло”, польськомовна “Wolyń”, “Нова зоря”, “Українська Нива”.
А ось що писала газета “Нова Зоря” (Львів) другого лютого 1933 року:
“На Україні брак хліба. В Харкові, Київі, Одесі та инших містах відбуваються щоденно голодові заворушення. Голодуючі нападають на склади й поїзди з харчами мимо сильної сторожі військ ҐПУ. Доведені до розпуки голодуючі кидаються на маґазини та гинуть від куль чекістів. Місцями вдається голодним розброїти сторожу. Були випадки, що надіслані на поміч військові відділи відмовлялися стріляти до голодних. За недодержання „хлібозаготовки” виселюють масово українських селян на Сибір. В послідніх місяцях виселено з України до 20.000 селян, між ними також опозиційних комуністів-Українців. Нещасні виселенці замерзають в неопалюваних ваґонах. Карні експедиції відбирають від українських селян рештки збіжжа та карають за невиконування розпорядків червоної (від крови!) влади”.
Не залишалися осторонь церковнослужителі. Міжконфесійна конференція 17 грудня 1933 року, що відбулася у Відні, звернулася до людей всього світу із закликом, “з усією силою взятися до надання активної допомоги нещасним”. У Рівному другого вересня 1934 року було затверджено “Меморандум до секретаріату Ліги Націй”. У ньому зокрема йшлося:
“Московським урядом на Україні розстріляно до мільйона душ, вислано на Соловки і Сибірські тундри більше двох мільйонів, а остаточно в минулому році планово заморено голодом поверх п’яти мільйонів. Тому апелюємо в ім’я засад людськості до всіх Культурних 42 Народів Світу, представлених у Лізі Націй, зупинити свою високу увагу на мільйонах трупів українців планово вимордованих Московітами в цілі фізичного винищування опозиційної до Москви … Української Нації … ”.
У липні 1933 року у Львові було створено Громадський комітет порятунку України, який організував проведення Дня національної жалоби і протесту “усього українського суспільства за межами СРСР проти голоду в радянській Україні”. Про це повідомляв польський щоденний пресовий бюлетень “Wiadomości Ukraińskie” (“Українські відомості”). До акції приєднався і Рівненський повіт з містом Рівним. З нагоди заходу було випущено листівку, в якій повідомлялося, що 29 жовтня 1933 року в рівненському православному соборі буде відслужено панахиду за 12-ма мільйонами жертв, які загинули через голод.
Проте польська влада заборонила в цей день проведення будь-яких зібрань. А сталося це через убивство на знак протесту проти політики винищення українців секретаря радянського консула у Львові. Та все ж таки, попри заборону, 29 жовтня 1933 року в усіх церквах Західної України відбулися панахиди. У тому числі й у Рівному та навколишніх селах — Городку, Новому Дворі, Колоденці, Обарові, Басовому Куті, Корнині, Золотієві.
У грудні 1933 року розпочав роботу Рівненський повітовий комітет допомоги голодуючим, про що повідомляла польськомовна газета “Wolyń”. Комітет займався збором продовольства та інших пожертв для голодуючих радянської України. Жертводавці сподівалися, що СРСР таки пропустить допомогу на свою сторону, однак цього не сталося. “Совєти” стояли на своєму, мовляв, ніякого голоду немає і в СРСР всього в достатку. З радянським консульством у Львові домовитися так і не вдалося.
P. S. Спогади Марії Чередник було записано в 2003 році й використано автором у публікації “Хто скаже, що голодомору не було — не вірте” (газета “Сім днів”, №36 від 05.09.2003). На жаль, на момент оприлюднення публікації на сайті РівнеРетроРитм не вдалося з’ясувати, чи жива Марія Чередник і де нині перебуває. Однак через цінність і актуальність спогадів свідка тих далеких подій, їх використано в новій публікації.
Джерела інформації і фото: матеріали Держархівів Волинської і Рівненської областей, цифрові архіви Польщі; фотографії 1933 року авторства австрійського інженера Олександра Вінербергера (взято з відкритих джерел), який в той час працював у Харкові. Оригінали фотографій зберігаються в архіві Віденьської єпархії.
Загрузка...