…Одні називали їх “бандерівцями” і показували дулі, інші — вітали і зі сльозами на очах цілували синьо-жовті прапорці… Двадцять дев’ять років тому рівняни долучилися до наймасштабнішої всеукраїнської акції — ланцюга єднання “Українська хвиля”. Про незабутні враження розповідають учасники.
У неділю, 21 січня 1990 року, сотні тисяч українців (за деякими оцінками, до трьох мільйонів) від Івано-Франківська до Києва, взявшись за руки, утворили “живий” ланцюг єднання на честь 71-ї річниці акту Злуки — з’єднання Української Народної Республіки і Західно-Української Народної Республіки. Зініціював акцію Народний Рух України. Дату заходу навмисно змістили на одну добу, на неділю, 21 січня, щоб забезпечити максимальну участь охочих і не наразити їх на переслідування з боку роботодавців. Щоб оцінити значимість події, слід врахувати, що відбувалася вона ще за радянських часів, до виходу України зі складу СРСР залишалося півтора року. Хоча союз вже практично на ладан дихав, але синьо-жовті прапори, як й іншу національну символіку, тримати при собі, а тим паче демонструвати, було небезпечно.
Силовики — напоготові, але не втручалися
“Українська хвиля” була своєрідною спробою опозиційних до комуністичного режиму сил продемонструвати свої організаційні можливості, похитнути вплив КПУ на населення. Про підготовку акції звісно ж було відомо і силовикам, і компартійним органам. Як засвідчують документи архівів, у областях, через які мала пройти акція, було затверджено окремі плани протидій на випадок чогось непередбачуваного. Зокрема, на засіданні бюро Рівненського обкому партії було вирішено не чинити силового тиску на учасників акції, а розгорнути масову агітацію проти неї. Для цього партінструктори вирушили в трудові колективи, особливо в ті, де вже існували осередки “Просвіти”, Народного Руху, щоб “розвінчати” справжні наміри представників новітніх демократичних сил. Мобілізували для цього й пресу. У якості, так би мовити, упереджувальних заходів, міськкоми-райкоми партії заходилися писати “історичні довідки” про події в Україні 1918-1919 років. Обласна компартійна газетв “Червоний прапор” передрукувала матеріали республіканської преси. Не замовкало обласне радіо. В обкомі партії проводили безкінечні наради із завідувачами ідеологічних відділів міськкомів, райкомів, по території яких повинен був пролягти “живий” ланцюг. Передбачалися заходи, щоб унеможливити використання громадського транспорту для акції. Однак на пряме відкрите втручання в перебіг акції ані міліція, ані КДБ не наважилися. О 12.00 годині 21 січня акція єднання розпочалася.
Упродовж години сотні тисяч людей з національними прапорами вишикувалися по маршруту Івано-Франківськ-Львів-Тернопіль-Луцьк-Рівне-Житомир-Київ. За офіційними підрахунками ЦК КПУ і силових структур, акцію єднання підтримали понад 450 тисяч осіб. Причому щільність ланцюга наростала зі сходу на захід:у Київській області вийшло 7 тисяч 200 осіб, у Житомирській – 5 тисяч, у Рівненській – 8 тисяч 700, у Тернопільській – 60 тисяч, в Івано-Франківській – 65 тисяч, у Львівській – 300 тисяч осіб. Однак організатори акції наполягають, що в ланцюгу брали участь щонайменше кілька мільйонів осіб.
Штаб — у Рівному
Цікаво, що рівняни не лише кількісно долучилися до ланцюга єднання, а Рівне ще й стало одним із організаційних центрів акціїї. Саме до нашого міста на щомісячні наради збиралися організатори з інших областей України. На старовинній вулиці Замковій, у старому, напівзруйнованому будинку рівненського єврея Мойсея Шермана активісти готували проведення історичної для України події.
У цьому будинку побував представник центрального проводу Народного Руху Михайло Горинь, який тоді приїздив з Києва до Рівного координувати роботу. На жаль, будинок цей не зберігся до наших часів. Його можна частково побачити на старих світлинах. А ще його нам намалював рівненський художник Анатолій Грицай.
Про “Українську хвилю” 21 січня 1990 року розповідає її учасник, активний тодішній прихильник Руху, рівнянин Григорій Дмитрович Гордич:
– Дуже правильно назвали цю акцію “Українською хвилею”, бо це була дійсно хвиля єдності, яка “розлилася” по всій Україні. Для її організації було проведено потужну роботу підготовчу. На той час уже було багато створено осередків товариства “Просвіта” і Народного Руху по підприємствах. Саме вони взяли на себе ініціативу по підготовці хвилі. Штаб з підготовки розміщувався в Рівному на вулиці Замковій біля речового ринку, в старому будинку одного єврея (Мойсея Шермана, – прим. авт.). Пам’ятаю, на балконі цього будинку було встановлено два прапори — Ізраїлю і синьо-жовтий України. Це було дуже ризиковано в ті часи. Пам’ятаю, які були труднощі з пошуком жовтої тканини для прапорів і маленьких прапорців. Виявилося, що потрібного відтінку жовтої тканини неможливо було знайти. Її привезли з Прибалтики. А шили прапори і прапорці самі учасники, жінки з “Просвіти”, Руху. Причому часто вночі, бо велику кількість треба було пошити.
Так склалося, що Григорієві Гордичу довелося разом з багатьма рівнянами стояти в ланцюгу за 120 кілометрів від Рівного, на території Житомирської області. Ось як він про це згадує:
– Ми стояли в полі практично, десь за метрів 800 до якогось села, не пам’ятаю його назви. І що цікаво: за понад годину нашого стояння з того села ніхто до нас не підійшов, навіть не видно було, щоб по селу хтось ходив. Чи то людей так залякали, чи провели з ними “профілактичну” роботу… Повз нас проїжджали машини. Було чимало іноземних фур, водії яких були дуже подивовані і вражені, сигналили нам і показували пальцями букву “v” — вікторія, перемога. Нас це дуже підтримувало. З наших же автівок — хто підтримував, сигналячи, а хто обурювався, навіть дулі показували. Але ми реагували на це з посмішкою.
Про свою участь в “Українській хвилі” розповідає завідувачка відділом етнографії Рівненського краєзнавчого музею Алла Українець:
– У той час я була активною учасницею товариства “Просвіта”. А участь у ланцюгу єднання — певний етап у моєму житті, адже в ті часи вийти на вулицю з синьо-жовтою стрічкою на одязі, не кажучи вже про прапор, було страшно. Я тоді працювала в музеї і мені доручили привести з музею колег для участі в хвилі. Мені потрібно було заповнити проміжок від повороту з теперішньої Соборної на вулицю Дубенську, навпроти скверу, що поруч із костелом Петра і Павла. Нас організатори навмисно поставили подалі від музею, щоб не наражати на неприємності. Пам’ятаю, був вихідний. З музею вийшло нас п’ятеро, а решту я привела своїх друзів. Людей не вистачало, то ми стояли через проміжок певний.
Найбільш велелюдним був ланцюг у центрі Рівного, а ближче до окраїн людей було не так багато, пригадують очевидці тих подій.
От і на Дубенській, за словами Алли Українець, ланцюг був не надто густий. Але найбільше її вразило ставлення людей, які не брали участі в акції.
– Уздовж Дубенської БОСи (будинки офіцерського складу, – прим. авт.) розташовані, – розповідає пані Алла, – з них повиходили люди і дивилися на нас, але не приєднувався ніхто. Дивилися вороже, показували пальцями, презирливо і зневажливо промовляючи “бандерівці”. Ця ворожість особливо вражала. Ніколи не очікувала, що в місті, де живу, серед своїх, рівнян, зустріну таке ставлення. Правда, були й такі, що раділи побаченому, але вороже налаштованих було набагато більше. Навіть, коли ми вже розходилися, на нас, у яких на одязі були синьо-жовті стрічки, дивилися, м’яко кажучи, скоса. Стояти нам ніхто не перешкоджав, міліції, принаймні у формі, я не бачила. Ще один цікавий момент. Ланцюг знімав на відео Василь Червоній (він був головою оргкомітету по проведенню “живого” ланцюга на Рівненщині, – прим. авт.). У якийсь момент ми побачили його з відеокамерою на автомобілі. Ми точно потрапили на те відео, але де воно, невідомо. Ніде його не показували.
Джерела фото: “Українська правда”(istpravda.com.ua), rvnews.rv.ua, uk.wikipedia.org, РОКМ.
Загрузка...