Федір Войчук. Український солдат Війська Польського

Про долю свого батька, учасника Другої світової війни,
простого трударя, який прожив у Рівному 44 останніх роки свого життя

Доля Федора Войчука — учасника Другої світової війни, була типовою для цілого покоління таких, як він, простих поліщуків, чия молодість випала на тяжкі 20-40-і роки минулого сторіччя. Вони вдосталь ковтнули біди й нужди, зазнали неймовірних труднощів повоєнного часу. А ще — в їхньому житті віддзеркалилось одвічне прагнення людини до правди і волі.
Федір Войчук — уродженець села Бистричі Костопільського повіту Волинського воєводства. З п’яти років зростав сиротою без материнської ласки. Наймитувати почав у чотирнадцять, став солдатом у двадцять два. Серед таких, як сам, бідняків, які не мали власної господарки, зростав біля панських коней і корів бистрицький хлопець, працюючи до 1939 року в польського осадника пана Лукомського. По приходу радянських “визволителів” пан, залишивши все, подався до Польщі. А надслучанці спізнали нову владу, яка сповідувала червону зірку і мала єдиного батька — Сталіна.

Пішов до війська, а опинився в “трудармії”

У 1940 році Федора Войчука призвали до Червоної Армії. Уперше так надовго і далеко виїхав з рідного села поліський юнак — аж до Воронежа. Марші, російські команди, “будьонівка” й обмотки на ногах. Таким застала його війна й відразу закинула на фронт. Під кулями, бомбами, вогнем артилерії молив Бога, щоб оминула його смерть. Піднімався з усіма в атаку, бо знав, що він солдат і повинен воювати з фашистами. Не знав тільки, що він “западник”. Що саме цим і завинив перед товаришем Сталіним, який висловив недовіру уродженцям західних областей України, і велів зняти їх із фронту. Не знав, що в цій країні є ще щось набагато страшніше за фронт. То був фронт сталінських таборів і примусових робіт. Там люди сотнями вмирали від голоду й холоду, там людське життя не вартувало нічого.
Знятого з фронту солдата Федора Войчука відправили в Златоуст Челябінської області. Напівроздягнуті солдати-українці, а поруч з ними такі ж без вини винні хлопці татарської, чеченської і ще якихось національностей, яким не довіряв вождь, були кинуті просто неба і мусили рити котловани під заводи, що поспіхом демонтовувались на заході й мали швидко запрацювати тут, в тилу. Звісно, в цьому була військова необхідність, проте… Якою ціною, якими жертвами досягали поставлених цілей, ми ще й нині мало про це знаємо.

Ф.І.Войчук, 1975 р.

Страшна Сороча гора і втеча

Ці два роки на Уралі для Федора Войчука були чи не найтяжчими в житті. Холод, голод, хвороби, смерть від виснаження нищили людей. Бійці трудового фронту помирали сотнями. Особливо “нацмени”, які не могли перенести суворого уральського клімату. Щодня несли когось на Сорочу гору, де було кладовище. Фізична втома була надмірна, а до неї додавалось ще й моральне приниження з боку начальства, яке ставилося до підлеглих, як до злочинців. На кожному кроці їх карали чи то погіршенням умов праці (відправляли все нижче в котлован, де треба було працювати по коліна у воді), чи то зменшенням пайки хліба. І правди знайти було ніде. Всюди були вуха “сексотів”. Нарузі над людською гідністю не було меж. Жив, наче в пеклі, втрачаючи останню надію. Найбільше його, молодого, страшила ота Сороча гора в чужому, далекому від рідного Полісся, краї. Від образ і несправедливості лише стискав мовчки кулаки і зуби до скреготу, до стогону. А ночами будував різноманітні плани про те, як вирватися з цієї каторги. Лише одна думка здавалася Войчуку реальною: треба утікати! Краще на фронт. Хай краще уб’є куля, аніж померти тут голодною й холодною смертю чи згоріти в тифозній гарячці. І йому пощастило реалізувати свій фантастичний план втечі зі Златоуста. З товарняка в товарняк, ховаючись від перевірок, вигадуючи різноманітні історії, молячи Бога про спасіння, їхав він на захід. Ангел-охоронець, очевидно, сидів на його плечі, допомагаючи безперешкодно здолати тисячі кілометрів, дістатись до України. Йшов 1944 рік…

Це цікаво  “Надія Косміаді. Моє Рівне”

У Війську Польському — до Берліна

У цей час на території СРСР було сформовано Військо Польське (головнокомандувач — генерал броні Міхал Ролі-Жимерський). До кінця 1944 року в ньому налічувалося біля трьохсот тисяч військовиків. Командування значною мірою складалося з радянських офіцерів, а бойове оснащення здійснювала радянська держава. Бойові дії військових підрозділів новоутвореного формування узгоджувались з Головнокомандуванням збройних сил СРСР. Підбір бійців до Війська Польського відбувався на території СРСР з числа поляків, які проживали на цих територіях, а також з числа українців, які знали польську мову. От саме в такі обставини воєнного часу й потрапив Федір Войчук. Черговий патруль, який його затримав, доставив до військкомату, де саме здійснювався набір до Війська Польського. На питання: “Чи знаєш польську мову ?”, дав схвальну відповідь. “Що ж, будеш польським жовнєжем. А прізвище тепер матимеш Вальчек, щоб більше був схожий на поляка”. І зарахували 20 серпня 1944 року рядового Войчука-Вальчека до 22-го артилерійського полку 5-ї піхотної дивізії другої армії Війська Польського. Одягли, як належить – “конфедератка”, шинель, чоботи… Друга польська армія здійснювала бойові операції в складі І-го Українського Фронту, який вже йшов по території Чехословаччини, Німеччини.

Ф.І.Войчук-солдат Війська Польського, 1945 р.

Славнозвісна Берлінська операція, а пізніше Празька операція 1945 року… Це були запеклі, але переможні бої, які ще більше піднімали дух кожного фронтовика. Чотирнадцять місяців війни залишили рядовому артилеристу Федору Войчуку на все життя незабутній спомин. На фронті було страшно, проте все було справедливіше і чесніше, ніж в уральському тилу, а тому й смерть не здавалася такою страшною. Команди звучали більше російською, ніж польською. Їжі вистачало, а іноді ще й діставались трофеї.
Ангел-охоронець не покидав Федора. Одного разу осколком розпороло з кінця в кінець пілотку, а голови не зачепило. Коли побачив цю діру, волосся стало дибки… Мабуть, саме тоді вперше сипнуло на голову сивини. Так оминула Федора куля, хіба що контузило, та це на війні дрібниця. Зустрів перемогу в Німеччині, був представлений до нагороди. Але для кожного бійця найбільшою нагородою тоді було якнайшвидше повернутися живим додому.

Військовий квиток солдата Війська Польського


Демобілізувався Федір Войчук 20 жовтня 1945 року. У бойовій характеристиці російською мовою написано: “За период службы в 4-ой батарее показал себя дисциплинированным. Приказания командования выполнял безоговорочно и честно. В борьбе за Отечество с немецкими захватчиками показал себя примерным бойцом”. Російська мова, російські прізвища командирів, а печатка польська — з одноголовим орлом Речі Посполитої. Сфотографувався на пам’ять у польському однострої, поклав до кишені ту характеристику й військову книжку жовніра Війська Польського та й вирушив додому…

Додому…

Серце вистукувало в ритмі вагонних коліс. Поїзд мчав із заходу на схід, везучи фронтовиків до рідних домівок. “Куди прямуєш, солдате?” – запитав сусід по вагону. “Я із Западної. З Бистрич. У Березне їду”. “Не їдь туди. Там “бандери”. Вб’ють”, – почув у відповідь. Так Федір Войчук вперше почув про нову українську силу спротиву, яка активно діяла саме в його рідних краях. Для цієї сили війна в 1945 році не скінчилася.
Він повертався з війни польсько-радянським солдатом і вже за те, що мав відповідну форму і документи, ставав для українських повстанців ворогом. Доля знову готувала випробування. Федір послухав поради і в рідне село не поїхав. Натомість батько Федора Сак Войчук, залишивши вдома п’ятеро молодших дітей, приїхав до нього в Березне. Не радив синові повертатися додому, бо хто знає, що може бути. “Хлопці, звісно, свої. Багато з нашого села пішло в УПА. Пішов до повстанців і твій дядько Максим. Бистричанин Тарас Боровець (“Бульба”) — отаман Поліської Січі. Люди бояться “стрибків”, – розповідав синові про ситуацію в селі схвильований батько. Подався Федір до Рівного. А коли у військкоматі ставав на облік, то направили фронтовика на роботу в міліцію. Знову вдягнув шинелю та чоботи, одержав зброю і став охороняти відділення Національного банку на вулиці Червоноармійській. В бараці, на тій же вулиці, поруч з банком, виділили йому ліжкомісце.

Це цікаво  Дитячий світ старого Рівного
Ф.І.Войчук на охороні Рівненського відділення Нацбанку, 1948 р.

То були тривожні повоєнні роки. Тюрма і КПЗ переповнені. Хапали людей за ніщо — за вигаданими звинуваченнями, наклепами, за якесь необачно сказане слово. Федора охопило сум’яття. “Що ж це робиться? Де ж тоді тая правда? За що ми воювали?” – ці питання не давали жити спокійно.
Попри всі застороги, що вб’ють “націоналісти”, до рідного села таки їздив. І жодного разу ніхто його не зачепив, хоча, бувало, що їхав у міліцейській формі. Було, що й перестрівали хлопці з автоматами, та, виявляється, вони все про нього знали. Добре знали Войчуків, поважали цю родину. І жодного разу Федір не заявив в органи про бачене чи почуте в Бистричах. Міліцейського життя стачило на 4 роки, поки знову не захворів на туберкульоз, який вже переніс у дитинстві, і його без вихідної допомоги звільнили з роботи. Треба було пережити й цю страшну біду.

Дві медалі за всю війну, але найдорожчі

Доля дарувала Федору Войчуку щастя мати сім’ю, двійко дітей, дочекатись онуків. Але не надто його милувала, щоразу додаючи великих і малих проблем і бід. Пережите підірвало здоров’я вщент, додавши паралічу на останні десять років життя.

Посвідчення до медалі-Za Odre, Nyse, Baltyk.
Польська медаль Za Odre, Nyse, Baltyk.

У Федора Войчука бойових нагород, на відміну від більшості тих, хто дійшов до кінця війни, було небагато. За всю війну лише дві медалі, якими він дорожив — “За Перемогу над Німеччиною у Великій Вітчизняній війні 1941-1945 років” (вручена йому 21 березня 1946 року) і польська медаль “ZA ODRE, NYSE, BALTYK”, яку йому надіслали із Польщі у 1960 році з посвідченням за підписом міністра оборони ПНР. Решта — ювілейні значки, які для нього нічого не значили. Ще за життя ветеран передав до Рівненського краєзнавчого музею свою польську бойову нагороду з документами та бойову характеристику, сказавши: “Нехай інші дивляться, якщо їм буде цікаво”.

Посвідчення до радянської нагороди

У 2018-у Федору Ісаковичу Войчуку виповнилося б 100 років. Він відійшов у кращий світ 30 років тому. Пам’ять про нього живе не лише в родині, а й зберігається в Рівненському музеї.

Оцініть будь-ласка публікацію
(Ще немає оцінок)
Загрузка...