Перемогу офіційно не святкували 20 років

У дня Перемоги непроста історія. Його то підносили до рангу головного свята країни, а то “спускали” до рівня ветеранських посиденьок. День Перемоги мав два обличчя — казенно-помпезне та людське, народне, те, що зі сльозами на очах.

Рівняни зустрічають переможців, 1 травня 1945 р.

Нині, коли в Україні намагаються перейти від галасливо-помпезного “святкування” Дня Перемоги до справжнього вшанування героїв ще живих і померлих, не зайво згадати не лише про подвиги фронтовиків, а й те, як віддячила їм радянська влада одразу після завершення війни. Дедалі більше цинічно замовчуваних десятиліттями подробиць, які псували “картину величі”, набувають гласності лише зараз.

Як Сталін скасував свято Перемоги

День Перемоги як святковий та неробочий запроваджено Указом Президії Верховної Ради СРСР від 8 травня 1945 року “Про оголошення 9 травня святом Перемоги”. Того ж року, 24 червня, в Москві відбувся грандіозний парад Перемоги на Червоній площі. Генералісимус Сталін, як вважають декотрі з істориків, не визнавав 9 травня справжнім святом перемоги СРСР у Другій світовій війні, бо його плани завоювання Європи не були реалізовані повністю. Адже радянська армія дійшла тільки до Берліна, а не до Ла-Маншу.
У грудні 1947-го новим указом (звісно ж, за вказівкою Сталіна) 9 травня було визнано звичайним робочим днем, що унеможливило паради та урочистості. Так свято Перемоги фактично було скасовано. Обмежувалися салютами в містах-героях та газетними публікаціями.

Указ про скасування святкування дня Перемоги

Декотрі історики та політологи пояснювали це тим, що, мовляв, потрібно було відбудовувати країну, тому треба більше робочих днів. Але тим же указом введено новий вихідний — перше січня як новорічне свято. Та й залишилися такі помпезні радянські свята як 23 лютого, 7 листопада, 1 травня з велелюдними парадами.
Як описують історики, після смерті Сталіна першотравень 1953 року святкували з гуркотом танкових колон і радісними вигуками, а 9 травня було звичайним днем. Лише через 20 років після завершення війни, за любителя усіляких грандіозних урочистостей генсека Леоніда Брєжнєва дню 9-го травня було повернуто святковий, неробочий статус. Почалося творення культу “Великої Перемоги”. Тоді ж, у 1965-у, було проведено помпезний військовий парад у Москві, який за кількістю техніки перевершував парад 1945-го. Наказано було 9-го травня проводити військові паради та демонстрації в усіх великих містах СРСР. З 1995 року, після розпаду союзу, традиція проведення парадів Перемоги продовжилася вже в суверенних державах, у тому числі, й в Україні.

“Пасинки” Перемоги

Після війни про фронтовиків, здебільшого ще молодих і здорових, держава воліла зайве не згадувати. Указом 1947 року радянський верховний керманич не лише скасував усенародне свято, але й своєрідно “подякував” колишнім солдатам. З подачі Сталіна було скасовано доплату за ордени та медалі (від 5-10 карбованців за медаль до 50-ти за Зірку Героя). Фронтовиків позбавили й інших пільг — безкоштовного проїзду в транспорті, безкоштовних комунальних послуг. І це під приводом відволікти втомлений війною народ від нагадувань про неї.

Указ про відміну пільг фронтовикам

Особливо брутальним та цинічним було ставлення до колишніх полонених та остарбайтерів. На думку Сталіна, полонених слід було ізолювати від суспільства, оскільки вони були свідками величезних поразок Червоної Армії на початку війни й заважали пропаганді вдовбувати в голови людей міф про безгрішність Сталіна та радянського військового керівництва. Полонені та остарбайтери, як ніхто, бачили на власні очі, як насправді живе Європа. За офіційною радянською статистикою, лише 20 відсотків військовополонених, які повернулися до СРСР, отримали право повернутися до родин. Решту кинули в табори, заслання як мінімум на 5 років, відправили на примусові роботи з відновлення зруйнованої війною країни.

Це цікаво  З життя євреїв міжвоєнного Рівного:ретро-світлини

Як “зачистили” “незручних” переможців

Після війни міста і села СРСР заполонили скалічені колишні фронтовики-інваліди. Більшість з них намагалися зберегти людську гідність і солдатську честь. Однак чимало тяжко травмованих, покинутих родинами й духовно надломлених стали жебраками. Явище набуло настільки масового характеру, що це визнали навіть найвищі партфункціонери. На вулицях міст, залізничних станціях, базарах з’явилися тисячі прохачів у військовій формі з орденами й медалями. Не прикрашали вони собою міста, та й проголошену партією і урядом турботу про фронтовиків спростовували, породжуючи крамольні думки в головах людей.
Коли кількість інвалідів стала критичною для бюджету, радянська влада вирішила “скоротити” їх кількість шляхом… відбору цього статусу в якнайбільшої частини скалічених під будь-яким приводом. Лише в Україні в 1946–1948 роках цей статус втратили понад 171 тисяча осіб (третина з усіх інвалідів). Микита Хрущов (тоді перший секретар ЦК компартії України), услід за московським керівництвом наказав проводити міліцейські рейди базарами та вокзалами для виявлення інвалідів-жебраків, щоб потім відправити їх до спеціалізованих інтернатів. Перед відправкою нещасних збирали в певному місці, подалі від людських очей. Такі “зачистки” тривали постійно. Але якимось дивом вивезені знову поверталися. І раптом буквально за одну ніч інваліди зникли з міст. Це була таємна операція, здійснена НКВД у 1947 році одночасно в усіх великих містах СРСР. На початку 50-х років, щоб назавжди позбутися незручних співгромадян, радянське керівництво створило табори закритого типу, куди пропонували переселяти усіх інвалідів, котрі не мають рідних: “…нищенствующие отказываются от направления их в дома инвалидов… самовольно оставляют их и продолжают нищенствовать. Предлагаю преобразовать дома инвалидов и престарелых в дома закрытого типа с особым режимом” (з доповіді Міністра МВС Круглова 20 лютого 1954 року).
Планували переселяти до інтернатів лише одиноких, але насправді ніхто не розбирався — вивозили усіх, кого зловили. Нерідко під такі облави потрапляли й сімейні інваліди, які потім навіть не могли повідомити рідних про своє місце перебування. У них забирали паспорти та військові квитки. Люди зникали безслідно. З історії відомий так званий Будинок інвалідів Великої Вітчизняної війни на острові Валаам (північна частина Ладозького озера). Там “незручних” солдатів Перемоги, яких звозили мало не з усього союзу, назавжди ховали від сторонніх очей, щоб вони більше не псували картину “щасливого” радянського життя. У цьому інтернаті, як і в інших, підопічні перебували фактично в становищі ув’язнених, не маючи змоги виїхати звідти. Заклади підпорядковувалися МВС. Утримання було жебрацьким, зв’язку із зовнішнім світом — ніякого. Коли нещасні помирали, часто їх навіть ховали без могил — просто закопували в безіменних ямах.

Це цікаво  Співатимеш в автобусі — підеш пішки, а пані може й постояти
В очікуванні проходження колони військових, 1 травня 1945р. Сквер на місці сучасної Театральної площі

Рівне і Перемога

Рівне, яке належало до так нелюбої радянській владі Західної України, зустріло звістку про Перемогу радісно-насторожено. Безмежно щасливі від того, що нарешті закінчилася війна, рівняни підсвідомо очікували нової біди. Ще свіжі були в пам’яті події “визволення” 1939-1941 років. Найбільш критично налаштовані до радянської влади розуміли, що репресії неминучі. І невдовзі найгірші побоювання багатьох мешканців міста справдилися. Будні перших повоєнних років для багатьох рівнян були схожими. Удень працювали на відбудові міста, а вночі здригалися від кожного шороху — чи не приїхав по них “чорний воронок”. “Енкаведисти” нишпорили по місту, вишукуючи незадоволених радянським ладом, і тих, хто допомагав “бандерівцям”. Людей хапали вночі, судили заочним судом у Москві й потайки вивозили до Сибіру, в табори. Натомість до Рівного масово прибували нові партійно-господарські кадри з Росії та сходу України, які часто й оселялися в помешканнях депортованих рівнян. Їм надавали позачергово квартири й призначали на керівні посади. Як розповідають старожили, новоприбулі поводилися нахабно й зверхньо. Не просто насміхалися над патріотично-національними почуттями місцевих, а ще й доносили на них “куди слід”.

Вулиці Рівного, 1 травня 1945 р.
Визволителі серед рівнян, серпень 1945 р.
І військові, і цивільні на вулицях міста, серпень 1945 р.
Рівняни зустрічають армійців, які визволяли Рівненщину, серпень, 1945 р.
Дошка Героїв Радянського Союзу на Театральній площі, поч. 1960-х

Пам’ятає повоєнне Рівне й кілька військових парадів. Власне парадами їх можна вважати відносно. Це були проходження центральними вулицями міста військових підрозділів, розквартированих у Рівному, та проїзд через місто армійських формувань, які поверталися з фронту на місця дислокації. Найбільш відомий такий своєрідний парад Перемоги першого травня 1945 року. На вулиці міста вийшло майже все населення, вишикувавшись уздовж головної вулиці Сталіна (нині Соборна). Військовиків засипали квітами, вітали вигуками “Ура!”. У серпні 1945 року рівняни так же радісно вітали урочистий марш вулицями міста армійських підрозділів, які визволяли обласний центр у лютому 1944-го, які повернулися до місця дислокації в Рівному.
Рівне перших повоєнних років ряботіло портретами Сталіна. Вони були всюди — від державних установ і дитячих садочків до магазинів. Та й пам’ятників вождю наставили. У сквері, де нині Театральна площа, поруч із пивзаводом, у сквері, де тепер ЦУМ-”Екомаркет”, на привокзальній площі біля залізниці, у парку Сталіна (потім Хрущова, біля Палацу дітей і молоді). Як пригадують старожили, навіть під час сеансів у кінотеатрах слід було вставати, коли на екрані з’являвся Сталін.

Військові плакати-обов’язковий атрибут навіть у маленькому буфеті
Генералісімус у вітрині кожного рівненського магазину
З портретом вождя торгівля жвавіша
Сталін усюди
Привокзальна площа, пам’ятник Сталіну

Пересічні рівняни День Перемоги до 1965 року відзначали по-різному. У когось в родині воліли не згадувати про це, в когось накривали столи і збирали фронтових друзів, а хтось — мовчки пив горілку і плакав. Після 1965-го почалося масове ходіння на всі підприємства, у школи і навіть дитсадки ветеранів зі спогадами. Чого гріха таїти, ті, чиє дитинство припало на 60-70-і роки, добре пам’ятають, як нудилися під час таких одноманітно-стандартних виступів, де замість правди була гола пропаганда. Щоправда, знаходилися й такі, що відмовлялися виступати після того, як отримували “інструкції”, як не сказати зайвого.
Війна в Західній Україні фактично не завершилася 9 травня 1945 року. Загони УПА продовжували боротьбу з “совєтами” до середини 50-х років. У відповідь тривали репресії. Але це вже інша історія.

Оцініть будь-ласка публікацію
(Ще немає оцінок)
Загрузка...