Незвично писати про Возницького в минулім часі. Так само як незвично не зустрічати по вулиці Коперника, – коли йшов з головного корпусу галереї до відділу – Палацу Потоцьких чи на чергову нараду, – його високу сутулувату постать в піджаку з Зіркою Героя України на лацкані. Єдина нагорода, яку носив постійно, а мав їх багато. В кабінеті його можна було застати не часто – курсував між ним і численними філіями музею. 
Двері кабінету були завжди відчинені, тут вирішувалось безліч справ, і тут можна було запросто випити з ним чаю; приймав кожного, однаково пильно підписуючи документи стосовно роботи відділів музею і вислуховуючи прохання різноманітних відвідувачів. Завжди намагався допомогти, телефонував кому потрібно, навіть, якщо справа не мала стосунку до його безпосередньої роботи. Допомогу ніколи не афішував, коли, наприклад, вкладав свої сили і кошти для створення пам’ятників на місцях визначних битв УПА. Був патріотом, котрий не говорив про свою любов до України, – а лише про те, як його болить та чи інша зруйнована чи спалена церква, викрадені в котромусь музеї полотна, неможливість пробити чиновницьку броню в справі збереження чергової пам’ятки. Возницький не вмів скаржитись, а якщо якась подія його зачіпала – спочатку схвильовано це переживав, але згодом, все обміркувавши, знав як діяти далі, знаходячи в дискусіях потрібні аргументи і силою своєї харизми переконував опонентів. Запалюючись новою ідеєю – все підпорядковував її здійсненню, нервував, коли здавалось, що працюємо поволі – його ж працездатність вражала. Протягом усього життя, головною заповіддю котрого було: “Не бійся!” – ніколи не відступав від задуманого, випереджаючи час і далеко заглядаючи в майбутнє, йшов на ризик, іноді на непопулярні дії, часто не зрозумілі і не підтримувані. Сенсом його життя, котре він пройшов неторованим і ризикованим шляхом, став порятунок, відбудова і збереження пам’яток нашої історії та культури. Рано усвідомивши своє покликання, добровільно обрав життя аскета, поклавши все на вівтар служіння.
Борис Возницький – Герой України, володар Відзнак Президента ІІ-го та ІІІ-го Ступенів, Заслужений працівник культури України та Польщі, Лауреат премій ім. Тараса Шевченка та Яна Кохановського, Лауреат Всеукраїнської премії «Визнання» в галузі гуманітарних наук, культури та мистецтва, доктор Honoris Cauza Вищої педагогічної Академії у Кракові та Варшавській Академії мистецтв, Почесний член ICOM Польщі, Член-кореспондент Академії мистецтв України, голова Ради директорів музеїв Львова, Почесний громадянин міст Дубно та Львова, Президент фондів “Відродження Підгорецького замку” та прихильників Золочівського замку – трагічно загинув травневим ранком 2012 року, 23 числа, у середу. Через п’ять місяців – у грудні 2012 року виповнювалось 50 років його праці на посаді директора теперішньої Львівської національної галереї мистецтв, яка віднедавна носить його ім’я.
У грудні 1962 року Возницький прийняв директорство над занепадаючим музеєм – Львівською Державною картинною галереєю. Невідомо, як би склалась доля музею, коли б не призначення цього молодого спеціаліста, одного з перших мистецтвознавців нової генерації у післявоєнному Львові. Невідомо, якою була б доля самого Бориса Возницького, коли б він обрав інший шлях і поїхав на рідну Волинь, де завжди мріяв жити і працювати. То була його батьківщина, тут він народився 16 квітня 1926 року в селі Ульбарів, що між Дубно і Рівним. Завжди дуже тепло згадував родину своє матері – діда Нестерчука, дядьків, особливо дядька Сашка, якого почергово арештовували, починаючи з 1939 року і поляки, і Совєти, і німці, який помер молодим у 1942 р., перебуваючи в Рівненській тюрмі. Уроки справжнього, не книжкового, патріотичного виховання дістав саме від нього, коли разом закопували у 1939 р. бібліотеку “Просвіти”. А його мама Тетяна була активісткою на селі, брала участь у всіх заходах “Просвіти”, співала, їздила з виставами по довколишніх селах. Дуже побожна, привела й свого малого сина до церкви св. Луки, де він кілька років прислуговував під час Богослужінь. Вона ж перша привела його і до музею – це був Дубнівський краєзнавчий музей.
Навчання Борис Возницький почав у сільській школі, потім продовжував у Дубно, Рівному, Здолбунові. З 1942 р. вчився у Рівному в будівельному училищі (будівництво мостів та доріг) з українською та німецькою мовами навчання. Навчаючись в Дубно у польській школі, де їх було тільки два українці – він і Ю. Рафальський, відпрошуючись з уроків релігії і мотивуючи це тим, що йдуть до церкви, – насправді йшли до Дубнівського замку. Прочитавши “Тараса Бульбу” М. Гоголя, вони вірили, що знайдуть там підземний хід, яким циганка провела Андрія, сина Тараса Бульби.
Весною 1943 року залишив училище разом з іншими хлопцями, бо довідався, що їх усіх відправляють на роботу до Німеччини.
Восени 1943-го року, коли були втрачені усі ілюзії про самостійну Україну, коли у волинських лісах створюються численні загони УПА, Борис Возницький робить спробу вступити у підпільну школу старшин УПА, та його не беруть за віком. Начальник організаційно-мобілізаційного відділу, котрий проводив набір, залишив Возницького в штабі Волинь-Південь зв’язковим. Отримав псевдо “Пугач”. В останні місяці 1943 року у зв’язку з підходом радянських військ, керівник відділу відіслав Возницького додому, де після облави його разом з батьком мобілізували на фронт. Пройшов навчання у сержантській школі, потім потрапив у штрафну роту, де йому чудом вдалось вижити. Війну закінчив у Кенігсбергу – тут попри страшні бої, бомбардування, особливо запам’ятався своєю жорстокістю бій проти німецького жіночого батальйону.
Після закінчення війни Возницького ще залишили в армії, де у нього був товариш родом з Донбасу – Сергій Радіонов. Він добре малював, а молодий Возницький приглядався, як той малює, розпитував і сам пробував рисувати, робити копії. У 24 роки повернувся додому, де постало питання – що ж робити далі? Його долю вирішила мати, яка побачивши рисунки, зроблені в армії, сказала, що він повинен вчитись на художника. У Львівське художнє училище приїхав взимку, коли іспити складати було вже пізно. Та директором училища був також фронтовик В. Тарасов і Возницькому влаштували окремо іспити, після яких зарахували на друге півріччя першого курсу відділу монументального мистецтва. Його вчителями були К. Звіринський, О. Шатківський, В. Масюткін, але найбільше захоплювали лекції Володимира Овсійчука з історії мистецтва і, після закінчення з червоним дипломом училища, Борис Возницький продовжує навчання на мистецтвознавчому відділі Інституту ім. І. Рєпіна Ленінградської Академії мистецтв. Пояснював це рішення тим, що тверезо оцінюючи свої здібності як художника, зрозумів, що більше користі на ниві культури зможе принести як мистецтвознавець і як музейник. Свій перший музей Борис Возницький відкрив у м. Винники коло Львова. Після закінчення училища він викладав малювання і креслення у школах Винник, а також вів художній та краєзнавчий гуртки в будинку піонерів. У своїх спогадах писав: “Досліджували винниківські ліси, Чортові скелі, ходили в давньоруський Звенигород, в Карпати до Тустані, по Кримському узбережжі. Краєзнавство дало поштовх до створення краєзнавчого музею на веранді Будинку піонерів. І так був створений мною перший музей. Експонувалися речі із Звенигорода, городища, а один з учнів приніс хрестик на шнурі з коралами. Це був енколпіон, велика рідкість – адже цілі покоління проносили його на шиї”.
Коротко працював в Управлінні культури, але йому подобалась жива робота, тому просився у музей. У 1960 р. почав працювати заступником директора в Українському музеї (тепер Національний музей у Львові ім. А. Шептицького). Спочатку стара генерація мистецтвознавців косо дивилась на нього, та він хотів зразу ж у всьому навести лад – переніс 58 картин зі спецфонду до основних фондів, завів інвентарні книги. Возницький почав серйозно займатись українським мистецтвом, так він, фактично, відкрив Йова Кондзелевича і ввів його ім’я у науковий обіг. Подорожуючи по Волині в пошуках матеріалу для дипломної роботи в Інституті ім. І. Рєпіна Ленінградської Академії мистецтв, в селі Білосток він знайшов іконостас Йова Кондзелевича, який перевіз до музею. Під час іншої експедиції у селі Годовиця відбулась перша зустріч Бориса Возницького з Іоаном Пінзелем. Привіз звідти дві скульптури: “Жертвоприношення Авраама” та “Самсон, що роздирає пащу лева” і скликав Вчену раду. Вчена рада перетворилась у справжній хаос, частина науковців вважала, що це католицька скульптура і не потрібно її везти в музей українського мистецтва. Один із членів парторганізації полковник у відставці Сергій Монджелє казав: “До каких пор Возницкий будет свозить эту католическую рухлядь?”. Ці дві скульптури Пінзеля не прийняли на постійне збереження, не поставили на них інвентарних номерів і вони залишились стояти у реставраційній майстерні Петра Лінинського. Коли у 1962 році звільнили тогочасного директора Картинної галереї, на його місце було запропоновано поставити Бориса Возницького, незважаючи на його відмови. Причини відмови, за словами самого Бориса Григоровича були такі: він хотів займатись українським мистецтвом, своє майбутнє бачив на Волині, а крім того колектив галереї був важким – постійні інтриги і скарги. Та все марно – у грудні 1962 року Бориса Григоровича Возницького “тимчасово” призначають директором Львівської картинної галереї і всі наступні роки його життя пов’язані з життям цього музею.
Ще у 1960 році Возницький взяв під охорону свій перший об’єкт – Бернардинський костел у Львові, у якому знаходився склад і після виселення його залишилась справжня руїна, розкидані та розбиті вівтарні скульптури. Потім, коли перейшов працювати до Картинної галереї, він забрав і своє «придане»: скульптури Пінзеля та Бернардинський костел. До 90-х років, поки не було віддане громаді, приміщення Бернардинів утримувалось і використовувалось як фондосховище галереї для численних експонатів, привезених з експедицій. Як згадував Борис Григорович, 1960-1970-ті роки – це час великих експедицій, найцікавіший час, найбільш плодовитий для колективу, коли були врятовані від загибелі тисячі творів мистецтва. В закритих костелах та церквах робили в кращому випадку склади, а іконостаси та скульптура викидались, нищились і палились. Коли Возницький почав їздити в експедиції, його дуже в цьому підтримав і П. Жолтовський і М. Гембарович. Вони завжди приходили та ознайомлювались з привезеними речами, давали поради, іноді підказували, куди ще потрібно поїхати.
Наталка ФІЛЕВИЧ
старший науковий працівник Львівської національної галереї мистецтв імені Бориса Григоровича Возницького
Повну версію читати тут.
Загрузка...