Перша в Рівному механічна пекарня Олексія Романюка

Понад 70 років тому на місці, де нині височіє Будинок урочистих подій, стояла приватна пекарня. Пахощі свіжої випічки розносилися далеко навколишніми вулицями. Це було не просто втілення родинної мрії, це була технічна новинка в Рівному. Тепер усе це живе лише в спогадах старожилів.

Пекарня Романюка

Стара пекарня, яка знаходилась на вулиці Шевченка, 66 — перша в Рівному механічна пекарня. Її знесли в 1960-і роки, коли прокладали проспект Миру. Пекарню збудував напередодні Другої світової війни Олексій Романюк. Один із рівненських старожилів, який мешкав на вулиці Литовській, розповідав: “Я завжди згадую запах хліба, який випікав Романюк. Такого тепер хліба немає. Той запах нам йшов аж до хати”.
“Була мрія — мати свою пекарню”
У Рівному мешкають доньки власника пекарні Алла Олексіївна Шелест-Романюк і Тамара Олексіївна Погориляк-Романюк.

Алла Олексіївна Шелест Романюк

Із спогадів Алли Олексіївни Шелест-Романюк: “Мій батько Олексій Григорович Романюк був родом з білоруського села Пестиньки, що в Кобринському районі Брестської області. Із семи років він залишився сиротою. Його батьки померли від брудного тифу, коли в роки Першої світової війни були евакуйовані на Волгу. Сиротами залишились п’ятеро дітей Романюків, старшому з яких було чотирнадцять. Діти самотужки повернулись з Росії додому. Лишень перетнули кордон з Польщею, як той кордон закрився. Діти дісталися рідного дому, де їх чекала нужда, знищене господарство, а земля не давала врожаю. Старший з братів залишився хазяйнувати, а менші розійшлися по наймах. Мій батько пішов працювати підручним до різних майстрів. А далі всього досягнув у житті сам, своєю допитливістю і працею. Він просто чесно працював, у людей вчився пекти хліб. У нього була мрія — мати власну хату і пекарню. Тато був людиною освіченою, дуже знався на математиці. До Рівного батько приїхав у кінці 1920-х років. На “стометрівці” (вулиця 3-го Мая, тепер – Соборна) побачив мою маму, яка була видна красуня. Познайомившись, одразу запропонував їй одружитись.

Подружжя Романюків, 1929 р.

Це було в 1929 році. З того часу вони стали жити в Рівному в хаті моєї бабусі на вулиці Шевченка”.
“Моя мама Надія Ларіонівна Окопна – рівнянка, – продовжує спогади Алла Олексіївна. – По бабі вона була з родини Дубінко. На вулиці Литовській був цілий куток, де жила ця родина. Вони були людьми бідними. Прабаба моя — Матрона була з села Тинне, а прадід Хома був рівненський. Це була дідова земля. Одній із дочок Дубінко — Єфросинії (моїй бабі) дісталася стара хата на Шевченка, 66. Єфросинія вийшла заміж за царського підофіцера Ларіона Окопного, який був родом з Полтавщини. Спочатку деякий час вони жили у військовому містечку на вулиці Дубенській. Дід Ларіон загинув у 1914 році в Галичині, він був нагороджений Георгіївським хрестом.

Ларіон Окопний, 1914 р.

Залишилась моя баба 30-літньою вдовою з п’ятьма дітьми, своєю старою матір’ю Степанидою і п’ятьма десятинами землі, яку потім по десятині роздала кожному з дітей. Моїй мамі теж дістався шматок землі в Бармаках. Бабця розділила дітям і хату. Усі діти Окопних навчалися у приватній російській гімназії, що була поруч на вулиці 13-ї Дивізії (тепер Петлюри, – авт.). Після кількох років навчання мама і її сестри пішли працювати – на тютюнову фабрику, на “хмелярню”, що була на вулиці Кривій (тепер Толстого, – авт.), на “розливню”, де розливали горілку. Треба було якось виживати. Всі дівчата були дуже гарні. Мама розповідала, що хоч не мали що їсти, але були такі здорові і красиві, що всі на них задивлялися. Їли одну картоплю і оселедці, але ніхто нічим не хворів. Коли стали м’ясо їсти, то й почали хворіти. Ось так зустрілись двоє сиріт Олексій і Надія, одружились, і всього своєю працею досягли. Спочатку жили в старій бабиній хаті, кожну копієчку відкладаючи на будівництво власного житла і пекарні. А поки будували на місці старої бабиної хати нову двоповерхову кам’яницю, то сімнадцять разів переїжджали, жили по різних приватних квартирах, знімаючи житло в чужих людей. Батько не був скупою людиною, але коли я просила в нього гроші, хоча б 10 копійок, казав: “Ти що? Це ж можна купити дві цеглини”. Спочатку треба було документи зробити на ту хату. А за Польщі це були немалі гроші, які тато заробляв, працюючи по людях. Потім став орендувати приміщення біля пивзаводу і там мав невеличку пекарню. Потім мав оренду біля базару”.
Родинна пекарня запрацювала
Пані Алла продовжує згадувати тяжке минуле своєї родини: “Будинок з пекарнею батько будував 3-4 роки. Відкрив пекарню у 1939-у. Налагоджувати обладнання допомагали німці, яких батько запросив. Це була перша механічна пекарня в Рівному. Пічка працювала на електриці. Був механічний тістоміс. Німці казали батькові: “Пане Романюк, буде війна”. Але він не хотів у це вірити. Адже нарешті збулася його давня мрія. На першому поверсі розміщувалась пекарня, а на другому було житло, що складалося з двох квартир по дві кімнати, кухня і ванна. Поляки вимагали будувати чітко за планом, який був виданий і завірений магістратом. Чужих людей батько не наймав. Все більше працювали в тій пекарні наші бідніші родичі з Білорусії. Діти дядька Кості приїжджали до нас, щоб підкормитись. У нас було все. Я ніколи не знала, що таке голод. Мама теж працювала в пекарні, продавала хліб.
Випікав батько такі маківники, що я їх і досі згадую. Великі, загорнуті в пергаментний папір. Тістечка ми не випікали. Пам’ятаю, як батько казав: “Коли кінь живе на пшениці, то виходить у двір і гнилу стріху гризе”. Так і я, вдома було все свіженьке і смачненьке, а я просила в батька 5 копійок, щоб купити черству булку в єврея біля школи і погризти. Зберігся польський диплом батька про те, що він є майстром вищого класу. Його видали в Луцьку в 1939 році.

Це цікаво  Про Золотіїв із джерела людської пам’яті
Диплом Романюка, 1939 р.

Нас у батьків було три доньки. Я — найстарша, народилася у 1930 році. До школи за Польщі я ходила в польську державну семикласну школу імені Сенкевіча, два роки вчилася там. З вулиці Шевченка я йшла через пів-міста. Йшла вулицею Красною, де жили бідні євреї, там було дуже брудно. Сусідами нашими були Андрій і Філя Галатюки. Також поряд жив Талащук, який мав у місті книжковий магазин. Напроти нас жили Омельчуки. А ще жили Берташі, Сергійчуки. Пам’ятаю старого Григорія Лукашевича. Ми були прихожанами Свято-Успенської церкви, де моя бабця була сестричкою і завжди стояла на службі з великою свічкою”.
Вивезли з міста як “фабрикантів”
Недовго тішився омріяною пекарнею та запашним хлібом трудяга Олексій Романюк. У вересні 1939-го прийшли “совєти”. Ось як розповідає Алла Олексіїіна про подальшу долю своєї родини: “Ми, діти, бігали зустрічати радянські війська в центр міста. Наш дім і пекарню одразу націоналізували, поселивши сюди дружин військових офіцерів. А потім ми взагалі залишились без кутка, бо мама не знала, що їй треба взяти у влади ордер на свою ж квартиру. У 1940 році нас вивезли з Рівного як фабрикантів. Дали “білий” білет і ми мусили виїхати звідси геть, бо не мали права жити в обласному центрі. Батько вже не мав ніяких коштів, бо все вклав у будівництво хати і пекарні. Все його витрачене життя, всі його старання відібрала нова влада. Батько був людиною спокійною і абсолютно аполітичною, але таке беззаконня “визволителів” переживав болісно.
Ми переїхали в Здолбунів до чеха пана Прохацко, який теж був пекарем. Потіснившись, він прийняв нас в одну кімнатку. Німецька окупація застала нас у Здолбунові, і ми повернулися знову до Рівного, у свій дім. Батько знову став пекти хліб. Німці нас не зачіпали. Для німців випікав їхні “кузени” — великі пироги з яблуками. У нас поселився німець, який працював на пошті. Я трохи ходила в школу, що була на вулиці Скорупки (тепер 24-го Серпня, -авт.). Після визволення у 1944 році батька заарештували і засудили до 10 років за те, що він не пішов на фронт. Відправили в Київ працювати на заводі “Арсенал”. У 1945 році за амністією тата випустили.
А тим часом будинок наш знову націоналізували. Там поселились чужі люди з ордерами, а нам залишилась кухня, на яку ордер вже ніхто не давав. Йти до влади мама боялась, бо думала, що можуть нас взагалі вивезти в Сибір, і ми пропадемо там, як миші. Ми пішли жити до маминої родини. Після повернення батько почав працювати у тресті столових, контора знаходилась на Театральній площі”.
“Не могла повернутись у відібране минуле”
“Наша пекарня продовжувала працювати, але була вже державною, – з гіркотою пригадує пані Алла. – Я не була там більше 20 років. Не могла повернутись у відібране минуле. Батьки теж туди не ходили, тяжко їм було це сприйняти. Батько тяжко працював, постарів. Його пригноблювала бідність, в якій знову опинилася сім’я, відсутність власного житла, переїзди з квартири на квартиру. У 55 років батька не стало. Мама прожила довге життя – 94 роки при гарній пам’яті. Я закінчила школу № 1 із “срібною” медаллю і поступила у Львівський медичний інститут. Студенткою у 19 років вийшла заміж за майбутнього медика Володимира Шелеста. Повернулись до Рівного і все життя пропрацювали лікарями. З 1956 року я 53 роки поспіль працювала спеціалістом з туберкульозу кісток у Рівненському протитуберкульозному диспансері. Чоловік працював таракальним хірургом”.
Ось така коротка, але густо заправлена гіркотою несправедливості й жорстокості, історія рівненської родини Романюків, які чесно і самовіддано працювали, щоб у кожного був на столі запашний хліб. Їх життя понівечила влада, яка десятиліттями намагалася винищити в людини відчуття господаря, що зрештою у значній мірі їй вдалося досягти. Все ставало нашим і нічиїм. Ця формула, нажаль, живе й нині в нашому суспільстві, яке дозволяє не цінувати надбання історії і культури минулого.

Оцініть будь-ласка публікацію
(Поставлено оцінок: 3, середня: 5,00)
Загрузка...