Cіамська принцеса з Волині та її українська родина. Повернення зі забуття

Фундаментальне дослідження рівненської краєзнавиці Алли Українець розповідає дивовижну історію українки з Волині, яка, назавжди вписавши своє ім’я в історію далекої екзотичної країни, не забула й свого українського коріння. Родичі цієї непересічної жінки й донині мешкають у Рівному та Новоставі. Ексклюзивно для РівнеРетроРитм.

Ім’я Катерини Десницької повернулося зі забуття в 1986 році, коли в журналі “Огоньок” з’явилася сенсаційна стаття російського журналіста Валеріана Скворцова “Принцесса Катя Десницкая”. З неї читачі вперше дізналися про незвичайну долю жінки, що народилася на Волині, якій судилося стати дружиною одного зі спадкоємців королівського престолу Сіаму (нині Таїланд) принца Чакрабонгсе (Чакрабона).

Катерина Десницька. Фото з виставки у РОКМ

Династія Чакрі, що правила країною з 1782 року, зберігаючи чистоту крові, суворо дотримувалася внутрішньосімейних шлюбів. Тому шлюб принца з Катею Десницькою (молода пара повінчалася за православним обрядом у Стамбулі в атмосфері повної секретності) його брат назвав “національною династичною катастрофою”. На батьківщині чоловіка Катерина здобула титул герцогині Пхітсанулок (Питсанулок), що в ті роки було нечуваним явищем. Фактично вона стала принцесою, і лише тому, що була чужинкою, не могла офіційно носити цей титул. Віддамо належне сміливому вчинку принца, який заради кохання наважився на нечуваний, зухвалий крок і був готовий змиритися з тим, що, порушивши традиції двору, втрачав право успадкувати королівський трон, на який був одним із перших претендентів. Але не можна не дивуватися й готовності Катерини покинути все та вирушити за коханим у незнайому країну, передчуваючи, які випробування на неї там очікують!

Серед маси публікацій, присвячених цій легендарній жінці, здебільшого “переспіви” традиційної теми незвичайного кохання. Цікаві подробиці її життя знаходимо, зокрема, в статті Вікторова “Екатерина Десницкая и принц Чакрабон. Расставание по любви”, опублікованій в журналі “Биография”. які певною мірою проливають світло на умови, в яких формувався світогляд і характер майбутньої принцеси. Однак Катерина Десницька більше відома в світі, ніж на своїй батьківщині в Україні. Тому складно переоцінити видання книги “Катя і принц” (2018 рік) онуки Десницької Наріси Чакрабонгсе у співавторстві з її тіткою Ейлін Гантер. Завдяки їй маємо змогу не лише прочитати найповніший і найточніший виклад біографії дружини сіамського принца, але й зрозуміти та відчути, завдяки наведеним листам і оприлюдненим фактам, а також цікавій оповіді атмосферу епохи, в якій вона жила разом з чоловіком, і обидвоє по-своєму, за висловом онуки, “були визначними людьми свого часу”. Вважаю, що це не перебільшення, тому часто посилатимусь у своїй статті саме на цю книгу.

Російські журналісти навперебій називають Катерину Десницьку “русской принцессой”. Описуючи історію її романтичного одруження, вони уникають розповіді про її життя в Україні, зв’язок із ріднею, яка тут залишилася, і, зрештою, мовчать про її походження. Але саме за Україною, родиною, рідним Києвом вона тужила на чужині, мріючи хоча б на один день сюди повернутися… Вочевидь, настав час повернути” її додому, в Україну, хоча б заради історичної справедливості.

Незвичайна багатодітна родина майбутньої принцеси

Катерина Десницька народилася 9 травня (27 квітня за старим стилем) 1886 року на Волині, в Луцьку. Її батько Іван Степанович Десницький був головою Луцького окружного суду. Донині в центральній частині міста, біля Свято-Троїцького кафедрального собору, збереглася його могила.

Іван Десницький. Фото на надмогильному пам’ятнику в Луцьку

На пам’ятнику добре проглядається фотографія (не так багато збереглося могил кінця 80-х років ХІХ століття із зображенням покійного) ще молодого чоловіка та епітафія: “Иван Степанович Десницкий, председатель Луцкого окружного суда. Умер 50 л. 24 июня 1888 г. Достойнейшему представителю суда от сослуживцев, адвокатуры, нотариата и жителей Луцкого судебного округа”. Ці слова свідчать, що Іван Десницький усього за п’ять років проживання в Луцьку зумів здобути великий авторитет (цікаво дізнатися, за що був удостоєний такої честі – бути похованим на цвинтарі біля собору). Прискіпливо розглядаючи фото на пам’ятнику, можна помітити певну схожість між батьком і донькою, яка, ймовірно, успадкувала також і деякі риси його характеру чесність, наполегливість, сміливість, а часто й безкомпромісність у своїх судженнях та прийнятті важливих, хоча й надто сміливих і незрозумілих для багатьох рішень.

Могила Івана Десницького на цвинтарі біля Свято-Троїцького кафедрального собору в Луцьку. Фото 2007 року

То, що ж відомо про Івана Степановича Десницького? За російськими джерелами, він народився в родині бідного сільського дяка (місце народження не вказується), але завдяки своїй наполегливості зумів чимало в житті досягти. Першу освіту здобув у духовній семінарії. Навчався на юридичному факультеті Московського університету. після закінчення якого відбувся стрімкий злет його кар’єри: від помічника секретаря Московського окружного суду до члена Самарської судової палати і дійсного статського радника. Згодом Івана Десницького переводять на роботу до Києва, а ще через деякий час — до Луцька на посаду окружного судді.

Іван Десницький був одружений двічі. Перша його дружина, француженка за походженням, Кароліна Гекерн, померла, залишивши п’ятеро дітей: Володимира (1867 р. н.), Надію (1869 р. н.), Євгенію (1873-1942), Миколу (1875 р. н.), Олександра (1881-1943). Ще одна донька, Софія, народжена в цьому шлюбі, померла малям (1871-1872).

Імовірно діти Івана Десницького від першого шлюбу Володимир, Надія, Євгенія та Микола. Фото з архіву Олександри Корсюк с. Новостав Рівненського району. Публікується вперше

Удруге суддя побрався з молодою вдовою Марією Михайлівною Верді (Хижняковою), яка на той час також мала доньку Аллу (1875-1933) та сина Сергія (1876-1904). Згодом у подружжя народилося ще двійко дітей — син Іван (1882-1922) та майбутня принцеса Катерина. Отож, у Катерини Десницької було семеро зведених братів і сестер і один рідний брат, усіх дітей — дев’ятеро. Важливо на цьому наголосити, адже часто в публікаціях зустрічаємо щодо цього недостовірну інформацію. Це була велика і дружна родина. Друга дружина Івана Десницького і матір Катерини Марія Михайлівна походила з українського роду Хижнякових (Хижняків). Її батько Михайло Михайлович Хижняков, який після закінчення Київської духовної семінарії працював секретарем Київської духовної консисторії, у 1869 році став колезьким радником. За свою працю був нагороджений орденом Св. Володимира IV ступеня і дворянським титулом (його внесено до “Родовідної книги Чернігівського дворянства”).

Марія Десницька. Фото з архіву Наталі Лащук, Рівне. Публікується вперше

Донька Марія народилася 1851 року в Києві. У 1868-у закінчила зі срібною медаллю Полтавський інститут шляхетних дівчат (нині Полтавський національный технічний університет ім. Юрія Кондратюка). Першим її чоловіком був талановитий інженер Петро Верді, який брав участь у спорудженні київського Дарницького мосту і помер у віці 27-ми років.

Переїзд до Києва і навчання

Шлюб Марії Михайлівни з Іваном Десницьким теж довго не тривав. Жінці судилося стати вдовою вдруге, та ще й з малолітніми дітьми на руках. Тому вона вирішила повернутися разом з ними до свого рідного міста, де мешкали родичі. Катерині виповнилося тоді лише два роки, тому Київ вона також вважала своїм рідним містом. Жили скромно, але вдова намагалася дітям дати гарну освіту. Катерина в 12 років вступила до жіночої Фундуклеївської гімназії (найкращої в місті, знаходилася неподалік Хрещатика). Про її навчання відомо з публікації Наталі Горлиці. Науки давалися дівчинці нелегко, особливо в перший навчальний рік (1898-1899). Непогані бали були лише з декількох предметів — математики, німецької та французької мов, Закону Божого.

Катя Десницька під час навчання. Фото з архіву Людмили Десницької, Київ. Публікується вперше

У ІІІ чверті в Каті було 275 пропущених уроків з усіх предметів. Особливо важким став для дівчини останній навчальний рік (1903-1904). Уже в першій чверті вона захворіла і мала 90 пропущених уроків. Серед переліку хвороб — “інфлуенца”, “ангіна”. Наприкінці жовтня Катю спіткало велике горе. Від онкологічного захворювання померла мама. Очевидно, морально і фізично дівчина почувалася дуже виснаженою. У класному журналі в цей період часто біля її прізвища зустрічаються позначки “нб” з примітками: “бронхіт”, “кровотеча з носа”, “катар бронхів”, “боліла голова”, “болів зуб”, “домашні обставини” і навіть “відмова від уроків” (у записці сестри). Однак, попри все це, в 1904 році Катерина таки отримала атестат зрілості.

Катерина Десницька. Фото з архіву Наталі Лащук, Рівне

Несподіване кохання

Прагнучи самостійності, Катерина Десницька вирушила до Санкт-Петербургу, де в університеті на факультеті іноземних мов навчався її брат Іван (він, як пише Наріса Чакрабонгсе, знав 13 мов). Згодом влаштувалася на курси сестер милосердя у шпиталі імператриці Марії Федорівни.

Катерина Десницька – сестра милосердя

У цей час і познайомилася з сіамським принцом Чакрабонгсе, який під протекцією царя Миколи ІІ здобував у Петербурзі військову освіту. За матеріалами Наріси Чакрабонгсе, молоді люди вперше зустрілися в салоні петербурзької вдови Храповицької, де часто збиралася молодь. Щойно побачивши Катерину, принц закохався в неї. Для обох це кохання виявилося доленосним.

У розпал російсько-японської війни непосидюча Катерина попросилася на фронт сестрою милосердя, і наприкінці травня 1905 року разом із пересувним шпиталем вирушила на Далекий Схід.

Катя Десницька під час роботи в шпиталі. Фото з виствки в РОКМ

Принц важко переносив розлуку, засипав кохану ніжними листами і телеграмами та з нетерпінням чекав на її повернення. До Петербурга відважна дівчина повернулася з трьома бойовими нагородами, серед яких Відзнака ордена Св. Георгія (Георгіївський хрест). Зауважимо, що Катерина Десницька була однією з чотирьох жінок у Російській імперії, хто її отримав. Палко закоханий Чакрабонгсе одразу попросив її руки і запропонував поїхати в Сіам. Катерина вагалася, хоча й не була байдужою до свого залицяльника. Врешті наполегливість принца, його рішучість і щирі почуття досягли мети, і Катерина погодилася стати його дружиною. На початку січня 1906-го молода пара покинула Петербург. Щоб повінчатися, Катерина і Чакрабонгсе дорогою до Сіаму зупинились у Стамбулі.

Це цікаво  Найвродливіший князевич Європи, викрадений з Рівного, або Таємниці рівненського двору князів Любомирських

Так почався новий, сповнений пригод, щастя, і водночас гірких розчарувань етап її життя. Як і слід було очікувати, в Сіамі її зустріли непривітно. Король і королева вибір сина не схвалили. У чужій країні на ще зовсім молоду дівчину чекали несприйняття і відчуженість. Але її зігрівала любов принца, і Катя мужньо, з гідністю все переносила. Окрім того, як діяльна особистість, вона не могла сидіти склавши руки, тому одразу знайшла собі роботу: зайнялася облаштуванням палацу Парускаван, який король подарував сину. А ще — вивчала тайську мову, звичаї та обряди тайців, любила працювати на землі, створила навколо палацу чудовий сад. Її поважали за працьовитість, доброту, щирість, доброзичливе до всіх ставлення, намагання зрозуміти і прийняти культуру невідомого їй народу.

Принц Сіаму і Катерина. Фото з виставки в РОКМ

Вона була непересічною особистістю. За родинними переказами, чудово грала на піаніно, мала гарний голос, власноруч шила вбрання, фотографувала і проявляла плівки, була веселою, енергійною. І поступово ставлення до неї королівського двору змінювалося. Особливо популярною вона стала після того, як допомагала боротися з епідемією чуми, за що отримала з рук короля Рами VІ Орден Чула Чом Клао ІІ ступеня.

Коли 28 березня 1908 року Катя народила сина (першого внука короля), ставлення королівської сім’ї до неї потеплішало. Королева сама придумала ім’я внуку — Чула, стала навідуватися до подружжя в гості.

Катерина Десницька з чоловіком та сином. Фото з Вікіпедії

Можливо й король змінив би своє рішення щодо молодої невістки, але цьому завадила його смерть.

Усе змінилося після того, як на трон зійшов брат принца Чакрабонгсе Вачіравуд (король Рама VІ). Одним із перших його королівських указів був указ про визнання Катерини законною дружиною його брата і призначення Чакрабонгсе особистим радником короля. Шлюб закоханої пари було нарешті визнано, і Катерина отримала титул герцогиня Пхітсанулок. Відтоді подружжя могло офіційно з’являтися на прийомах у королівському дворі. Це був найщасливіший період в житті Катерини. У Сіамі вона ставала дедалі популярнішою. Здавалося, її очікує безхмарне майбутнє, проте…

Катерина Десницька з сином Чулою. Фото з архіву Наталі Лащук, Рівне

Покинула Сіам з посмішкою, хоча серце було розбите…”

Справжня сімейна драма розігралася, коли стало зрозуміло, що принц знову закохався і вирішив одружитися вдруге. Його обраницею стала п’ятнадцятилітня племінниця принцеса Чаваліт. У тому, що чоловік охолов до неї Катя відчувала й свою провину, адже в останні роки її мучили депресія, нервові зриви, спричинені трагічними революційними подіями на батьківщині і втратою зв’язку зі своєю родиною. Полігамні шлюби були звичним явищем у Сіамі, але змиритися з суперницею і залишитися далі жити в цій країні Катерині не дозволяло почуття власної гідності. Вона все ще кохала принца, і ця двозначна ситуація завдавала їй нестерпного болю… Тому вдруге в своєму житті Катерина зважується покинути все — розкішне, безтурботне життя в палаці, сади і квіти, які посадила, країну, яку полюбила, де була коханою і кохала — і знову вирушити в невідомість. Серце боліло лише за сином, якого мусила залишити при королівському дворі. Але навіть це вже не могло її спинити…

Катерина Десницька. Фото з архіву Наталі Лащук, Рівне

Іноді Катерину Десницьку порівнюють з Роксоланою, але як разюче вони відрізняються! Горда Катерина не лише поступилася суперниці, але й відмовилася від солідної щорічної суми на утримання, яку пропонував їй принц! Через багато років в одному з листів вона так пояснювала своє рішення сину: “Я неймовірно засмутилася, коли Чакрабонгсе вибрав Чаваліт замість мене… Багато місяців я намагалася пояснити йому, що він втратить мене. Якщо б він не розкладав усе по пунктах, як юрист, а обійняв мене і попросив би залишитися з ним і допомогти йому побороти це захоплення, я б ніколи його не покинула, і, можливо, сьогодні він був би живий. Але він подумав, що я можу витримати будь-що, навіть найбільшу рану на серці… Ніхто не може сказати, що бачив, як я плачу або сумую. Я покинула Сіам з посмішкою, хоча серце було розбите. Я доклала багато зусиль, щоб тримати себе в руках… Було неймовірно важко піти. Мене не цікавив статус, гроші, любов Чакрабонгсе… Найважчим було покинути тебе. Я знала, що не можу дати тобі те, що батько…”.

Відтак 14 липня 1919 року Катерина Десницька попросила чоловіка підписати документ про розлучення і переїхала спочатку до Пекіна, де працював брат Іван (спочатку в Міністерстві закордонних справ царської Росії, а згодом став одним із акціонерів Китайсько-Східної залізниці), а далі – до Шанхаю, погодившись лише на невелику грошову допомогу з королівського двору. Лише Богу відомо, що вона пережила, і як їй було самотньо. Мабуть, від сумних думок молоду жінку відволікала робота. За деякими даними, одразу після приїзду в Шанхай Катерина почала працювати в “Червоному Хресті”, але її онука пише про те, що спочатку вона приєдналася до Російського благодійного товариства.

Удруге заміжня і переїзд до Франції

Через рік після від’їзду Катерини з Сіаму не стало принца Чакрабонгсе. За неофіційною версією, його отруїли. У той час Катерина Десницька познайомилася з американським інженером Гаррі Стоуном, який згодом став її другим чоловіком. Щодо сина Чули, то його офіційним опікуном став король, який затвердив свого племінника у новому статусі – “Його Королівська Високість” і вирішив, що той має їхати на навчання до Англії. З матір’ю йому було дозволено бачитися лише під час канікул. У такий спосіб син позбавлявся материнського впливу, але стосунки між ними не розірвалися, як вважають деякі дослідники.

У 1926 році Катя з чоловіком виїхали з Китаю і оселилися в Парижі, де мешкали багато емігрантів. і де Катерина могла б частіше бачитися зі своїм сином і родиною покійного брата Івана (його рання смерть – ще одна болюча її втрата), що теж там мешкала. У 1927 році Чула вступив до Трініті-коледжу в Кембриджі, де успішно навчався на історичному факультеті. Про те, що мати з сином у цей час зустрічалися, свідчать не лише спогади онуки, але й світлини, що зберігаються нині в рівненських родичів принцеси.

Катерина Десницька з сином Чулою та своїм улюбленим песиком, Франція. Фото з архіву Наталі Лащук, Рівне. Публікується вперше

Більше того, син за свої кошти купив Катерині будинок недалеко від Парижа, щоб вона могла із задоволенням займатися улюбленою справою — садівництвом. Фотографії цього будинку нині є у фондах Рівненського краєзнавчого музею.

Деякий час подружжя мешкали в Парижі, де орендували квартиру, а під час Другої світової війни виїхали до Америки. Але, вочевидь, Катерина не могла залишатися так далеко від сина, який на той час був одружений на англійці Лісбі Гантер, і родичів. Тому після війни повернулася в Париж, де і померла в 1960 році.

Катерина Десницька біля свого будинку у Франції. Фото з архіву Олександри Корсюк, с. Новостав. Публікується вперше
Катерина Десницька разом з чоловіком Гаррі Стоуном біля свого будинку у Франції. Фото з архіву Олександри Корсюк с. Новостав Рівненського району. Публікується вперше

Про життя цієї суперечливої, але такої цікавої історичної постаті написано чимало. Однак для нас же важливо з’ясувати, наскільки міцними були зв’язки Катерини Десницької з Україною, зокрема з Волинню — її малою батьківщиною. Бо є всі підстави вважати її українкою за походженням і ментальністю, а тому — українською принцесою.

Хранителі родинних таємниць принцеси досі мешкають на Рівненщині

Те, що Катерина Десницька ніколи не забувала про свою українську родину, певною мірою підтверджують й матеріали, які нещодавно потрапили до Рівненського обласного краєзнавчого музею завдяки мешканцю села Новостав Рівненського району художнику Миколі Пашковському. Це частина сімейного архіву родини Оболонських, який належав зведеній сестрі Катерини Десницької Євгенії і зберігався в її онуки Олександри Андріївни Корсюк, яка досі мешкає в Новоставі на Рівненщині. Друга частину архіву знаходиться в іншої онуки — Наталії Андріївни Лащук, яка мешкає у Рівному. Ці дві жінки є близькими нащадками волинської принцеси з Сіаму. Ще частину матеріалів, на жаль, втрачено.

Євгенія Десницька. Фото з архіву Олександри Корсюк, с. Новостав. Публікується вперше

Про дітей Івана Десницького від першої дружини мало що було відомо. Журналіст Скворцов вважав єдиним близьким родичем Катерини Десницької брата Івана, якого найчастіше згадують у публікаціях. Віднайдені ж матеріали цю думку спростовують, і не тільки суттєво доповнюють відомості про родину Десницьких, але значною мірою віддзеркалюють складну епоху першої половини ХХ століття в історичному і культурному житті нашого краю. Вони свідчать, що завдяки сестрі Євгенії Катерина принаймні до початку Другої світової війни не поривала зв’язки з Волинню.

Це цікаво  Улюблений замок короля Яна ІІІ Собеського на межі знищення

Євгенія Іванівна Десницька за паспортими даними (збережено два паспорти – польський та радянський) народилася 8 грудня 1873 року і була старшою за Катерину на 13 років. У паспорті, виданому в 1940 році, зазначено національність – українка, на чому в даному контексті важливо наголосити.

Паспорт Євгенії Десницької, виданий 1940 року. З архіву Олександри Корсюк, с. Новостав

Серед інших документів увагу привертають фотографії кінця ХІХ століття (переважно, на жаль, без підписів). На одній із них бачимо четверо дітей (двох дівчаток і двох хлопчиків), які можуть бути дітьми Івана Десницького від першого шлюбу, адже фотографію зроблено в Самарі (див. фото угорі).

Доля тісно пов’язала Євгенію Десницьку (у заміжжі Оболонську) з нашим краєм. Понад тридцять років вона мешкала на Рівненщині. Спочатку в Здолбунові, згодом — у Клевані та Новоставі Рівненського району. Де вона познайомилася зі своїм майбутнім чоловіком Іваном Васильовичем Оболонськиим (1881-1943) невідомо. Як свідчать фотографії, він міг навчатися у вчительській семінарії в Білостоці, можливо, одночасно з кимось із її братів (за віком це міг бути Олександр).

За родинними переказами, Іван Оболонський народився поблизу Канева, пишався тим, що був земляком Тараса Шевченка та, як і він, щиро любив Україну. У сімейному архіві збереглося чимало фотографій Івана Оболонського різних періодів його життя та фотографії друзів його юності, переважно в українському народному вбранні.

Іван Оболонський під час навчання у Білостоці. Фото з архіву Олександри Корсюк, с. Новостав. Публікується вперше

Іван та Євгенія одружилися на початку ХХ століття. У них народилося двоє дітей: син Аркадій (помер малям від дифтерії) та донька, яку на честь тітки назвали Катериною. За документами, Катерина Оболонська з’явилася на світ 3 квітня 1911 року в Здолбунові, де на той час її батьки працювали викладачами Здолбунівського залізничного училища. Там же її й охрестили в церкві Св. Катерини. Саме з цією подією був пов’язаний приїзд на Рівненщину її знаменитої тітки Катерини Десницької, яка стала для новонародженої хрещеною матір’ю.

Сіамська принцеса на Рівненщині

Про приїзд сіамської принцеси разом з чоловіком до царської Росії, а згодом – до Києва у червні 1911 року згадують всі біографи. Водночас очевидно, що за щасливим збігом обставин Катерина на деякий час приїздила також і до Здолбунова, щоб відвідати сестру і похрестити племінницю. Доказом цього може слугувати запис у метричній книзі “о родившихся за 1911 год, выданная причтом Здолбуновским Св. Екатерининской церкви”, віднайдений в Державному архіві Рівненської бласті краєзнавцем В. Остапуком. Хрестив дівчинку священник Дмитро Пекарський, а хресними батьками були найближчі для Євгенії Іванівни родичі — її брат, дворянин Микола Іванович Десницький та Катерина Іванівна, дослівно “герцогиня Питсанулок, жена принца Чакрабона Сиамскаго”. Отже, цей запис засвідчує перебування Катерини Десницької на Волині 1911 року (хоча з невідомої причини він був чомусь зроблений пізніше, у вересні).

Одна з вулиць Здолбунова з видом на Свято-Катерининську церкву
Метрична книга Свято-Катерининської церкви Здолбунова із записом про хрещення Катерини Оболонської. Зберігається в Державному архіві Рівненської області
Той самий запис про хресну-принцесу в метричній книзі

Відомо, що перед поїздкою в Україну подружжя деякий час перебувало в Петербурзі, а далі ненадовго розлучилося: принц, як офіційний представник Сіаму, вирушив до Лондона на коронацію короля Георга, а Катерина поїхала провідати київську рідню, домовившись зустрітися пізніше з чоловіком у Києві. Але цілком можливо, що по дорозі з Петербурга до Києва Катя попередньо могла зупинитись на залізничній станції Здолбунів, щоб зустрітися з сестрою, побувати на могилі батька в Луцьку (збереглося фото) та похрестити племінницю. Але ця версія потребує доказів.

Родина Оболонських

Невідомо, протягом якого часу подружжя Оболонських мешкало в Здолбунові. За одним із документів, 1921 року вони ще перебували в цьому містечку. Згодом переїхали до Клеваня (тепер Клевань-1). За спогадами старожилів, і Євгенія, і її чоловік працювали в 1930-і роки в одній з клеванських шкіл. Іван Васильович викладав історію, літературу, граматику, музику. На знімку, зробленому фотографом Т. Щегловитим, бачимо Івана Оболонського серед учнів поруч із місцевим священником Овсієм. У Клевані Іван Оболонський створив “Пласт” (один з найбільших осередків на Волині), організував хор і керував ним. Запам’ятався односельцям освіченою, національно свідомою людиною, яка “за Україну стояла горою”.

Клеванський “Пласт”. Зліва в першому ряду – Іван та Катерина Оболонські
Іван Оболонський серед учнів Клеванської школи. Фото з архіву Олександри Корсюк, с. Новостав
Урок гімнастики для клеванського співочого гуртка (зліва, в першому ряду – Іван Оболонський). На задньому плані – Клеванський замок. Фото з архіву Олександри Корсюк с. Новостав Рівненського району. Публікується вперше

Євгенія Іванівна мала щонайменше гімназійну освіту, любила грати на піаніно. Живучи в Сіамі та Парижі, Катерина Десницька листувалася зі своєю сестрою та племінницею (на жаль, листи не збереглися або із зрозумілих причин були пізніше знищені), висилала подарунки (у тому числі піаніно, яке донедавна зберігалося в родині) та фотографії. Перед Другою світовою війною, найвірогідніше в 1938 році Євгенія Оболонська разом із донькою їздила до сестри, обоє гостювали в неї у Парижі кілька місяців і повернулися додому з цінними подарунками – прикрасами та одягом.

Особистість племінниці сіамської принцеси Катерини Оболонської теж заслуговує на увагу. Навчалася вона в Рівному в українській гімназії, а потім – у Львівській фаховій школі, була членом молодіжної патріотичної організації “Пласт”, створеної її батьком. На переважній більшості родинних фотографій знято саме її. На одних вона ще зовсім юна дівчина, на інших – поважна жінка.

Учениці Рівненської української гімназії (зліва, в першому ряду – Катерина Оболонська). Фото з архіву Олександри Корсюк, с. Новостав
Свідоцтво про закінчення Львівської фахової школи, видане Катерині Оболонській 1934 року. З архіву Олександри Корсюк, с. Новостав
Катерина Оболонська в молоді роки. Фото з архіву Олександри Корсюк, с. Новостав. Публікується вперше

Коло її знайомих та друзів просто вражає. Багато з них зникли у вирі Другої світової війни, зазнали переслідувань та репресій у повоєнний час. Перед війною Катя вийшла заміж за клеванського парубка Андрія Тріпачка. Ще одна частина сімейного архіву стосується саме його. Андрій Тріпачко мав чудовий голос і після війни тривалий час працював солістом Рівненської філармонії.

Після приходу радянських військ у 1939-у життя Оболонських змінилося. Ще за Польщі Іван Оболонський побудував у Новоставі в сосновому лісі літній будинок на шість окремих кімнат, який здавав в оренду дачникам. Нова влада вимагала один з будинків віддати. Спочатку Іван Степанович категорично відмовлявся, але згодом був змушений поступитися і залишити Клевань. Як авторитетного вчителя, його призначили директором новоствореної Новоставської школи.

У 1940 році в родині Оболонських сталося поповнення: на світ з’явилася онука Наталія. Але невдовзі в 1942 році померла Євгенія Іванівна, а наступного року не стало й Івана Васильовича, який загинув за нез’ясованих обставин. Цьому передувала низка драматичних подій. За переказами, Іван Оболонський часто бував у родині свого товариша Матвія Куцевича, доньки якого Ніна та Ольга були активними учасницями підпілля ОУН. Навесні 1943-го їх арештувала німецька поліція за співпрацю з УПА. Під час арешту до Куцевичів випадково завітав Іван Васильович (за свідченням рідних, щоб взяти молока внучці Наталії), якого було також заарештовано, допитано, але згодом відпущено. Через деякий час він отримав наказ з’явитися до німецької управи в Клевані, де його знову допитували і відпустили. Дорогою додому Івана Оболонського разом із його односельцями Матвієм Куцевичем та Григорієм Янкевичем затримали невідомі люди, як вважають рідні, радянські партизани. Біля лісу наказали викопати яму й усіх розстріляли. Потім трьох українських патріотів місцеві жителі відкопали та перепоховали на кладовищі смт Клевань-1. У червні були страчені німцями сестри Куцевич.

Могила Євгенії та Івана Оболонських у смт Клевань. Фото 2020 року

Родичі Катерини Десницької, які мешкали в Україні

Як же склалися доляі інших братів і сестер Катерини Десницької? Із збережених фотографій архіву дізнаємося про її зведеного брата по батькові – Миколу Десницького, з яким сестра Євгенія жваво листувалася на початку ХХ століття, до того, як родину розділили кордони.

Микола Десницький з дружиною Євгенією. Фото 1900 року. З архіву Наталі Лащук, Рівне

Ці контакти поновилися після приєднання Західної України до УРСР і перервалися після їхньої смерті. Про Миколу стало відомо завдяки його звичці писати короткі повідомлення на звороті листівок та фотографій. Усіх їх відправлено з Києва. На останніх фотографіях, надісланих з окупованого фашистами міста, бачимо дуже виснажених людей. Ймовірно, Микола Десницький помер у зруйнованому і голодному Києві приблизно тоді ж, як і його сестра Євгенія — у 1942 році.

Микола Десницький на балконі своєї квартири у Києві. Ймовірно фото 1942 року

У Києві мешкав ще один брат Катерини Десницької по батькові – Олександр, який працював машиністом на залізниці. Його спіткала трагічна доля. У 1937-у його, як і мільйони співвітчизників, було заарештовано. Загинув він у 1943 році. У своєму коротенькому листі про арешт брата писав також Євгенії Микола. Це був наймолодший син Івана Десницького від першого шлюбу.

Олександр Десницький. Фото з архіву Людмили Десницької, Київ. Публікується вперше

Нині в Києві проживають його онука та правнучка Людмила — нащадки сина Володимира. Про долю старших дітей Івана Десницького від першого шлюбу — Володимира і Надії майже нічого невідомо.

Щодо родичів матері Катерини Десницької — Хижнякових, то вони переважно також мали міцну прив’язку до Києва. Там мешкали зведені брат і сестра Десницької — Сергій та Алла, а також її рідний дядько Іван Михайлович Хижняков. Він був талановитим інженером, належав до вищого чиновництва Російської імперії, працював в Управлінні Південно-Західної залізниці. Разом із братом Василем був власником маєтку в селі Красна Слобода на Київщині, де під час свого приїзду 1911 року гостювала Катерина Десницька з принцом Чакрабонгсе. Про це згадує її онука.

Найвідомішим в Україні є другий дядько Катерини Десницької — Василь Михайлович Хижняков (1842-1917) відомий земський діяч, дворянин, кавалер ордена Св. Володимира. Тривалий час він був міським головою Чернігова та головою губернської земської управи. Одна з вулиць цього міста нині носить його ім’я.

А хрещениця принцеси Катерини, донька Оболонських Катерина Оболонська-Трепачко мешкала з чоловіком та доньками Наталею і Олександрою в батьківській хаті в Новоставі.

Катерина Оболонська в молоді роки. Фото з архіву Олександри Корсюк, с. Новостав. Публікується вперше

Під час війни навчала місцевих дітей грамоті, а після війни закінчила Острозьке педагогічне училище, вчителювала в Новоставській школі. Як її мама і тітка, любила музику. Померла в 1980 році, забравши з собою багато цінної інформації, яка так знадобилася б нам сьогодні, і яку вона боялася оприлюднити за життя, щоб не наражати близьких на небезпеку. Але саме завдяки їй були заховані на горищі цінні документи та фотографії з домашнього архіву, за які (у випадку, якби їх було знайдено) на неї чекало б суворе покарання. Шануючи свій рід, люблячи свою батьківщину, вона зберегла для нащадків те, що вважала найціннішим – пам’ять про свою знамениту тітку, про покоління, яке пережило важкі випробування буремного ХХ століття, про родину, що вписала свою сторінку в історію України.

Алла Українець, старший науковий співробітник сектору етнографії РОКМ

P. S. Нині в Рівненському краєзнавчому музеї діє виставка, автором якої є Алла Українець, присвячена Катерині Десницькій і її родині. На виставці можна побачити частину унікального родинного архіву, збереженого Євгенією Десницькою.

Джерела:

1. Викторов Сергей. Екатерина Десницкая и принц Чакрабон. Расставание по любви. // Биография. Вересень 2006. – №9.

2. Горлиця Настя. Принцеса Сіаму – з Луцька.// Порадник жіночий. – № 6. – червень 2016 року. – С.36-37.

3. Диб’як Ніла. Родичка принцеси Сіаму живе у Новоставі // Газета «Експрес». – 13-21 червня 1998р.

4. Скворцов Валериан. Принцесса Катя Десницкая. – Огонек.- 1986. – № 41- 42.

5. Українець А., Пашковський М. Сіамська принцеса Катерина Десницька і Рівненщина. 4. // Наукові записки Рівненського обласного краєзнавчого музею. Вип.ІІІ. – Рівне: Волинські обереги, 2005. – С. 173-175.

6. Чакрабогсе Наріса, Гантер Ейлін. Катя і принц Сіаму. – Пінзель, 2018.

7. Інтернет-ресурс. Вікіпедия.

Оцініть будь-ласка публікацію
(Поставлено оцінок: 2, середня: 5,00)
Загрузка...