Садова. Вулиця, якої немає

Моє дитинство минуло на вулиці з неймовірно гарною назвою – Садова. Це була маленька вуличка з усього лише одинадцятьма одноповерховими будинками, які потопали в гущавині садків з весни до пізньої осені. А взимку вулиця ставала просто маленьким “Буковелем”, збираючи на свою засніжену гірку дітвору з усієї округи.

Садова починалася одразу за перехрестям вулиці Житинської з вулицями Міцкевича та Млинівською і прямувала крутим схилом до старої Глибокої. Житинська нині носить ім’я космонавта Юрія Гагаріна, Млинівська – Князя Володимира, а Садова з її такими ж мініатюрними сусідками — Соколиною та Крилова — зникла назавжди на початку 1980-х років. На їх місці одразу виросли дві панельні непривабливі 9-поверхівки. Тим, хто мешкав колись на цих вулицях, не впізнати свого рідного закутка. Зникли майже усі будинки, викорчувано садки, схилилася нижче до землі крута гірка.

У дворі панельок причаївся лише один до невпізнанності перебудований будинок, у якому за моєї пам’яті мешкала родина шевця Трохима Півненка, та поруч сусідська старенька дерев’яна хатина, яка нині вже стала хлівом.

Останній “старожил” з вулиці Садової – хата, що стала хлівом

Вулиця Садова з’явилася у Рівному в міжвоєнний період, коли забудовувався перспективний район Грабник. Але на противагу елітним вулицям Шемплінського чи Островського в цьому районі одержали земельні наділи і будувалися містяни з невеликими статками, серед яких більшість були поляки. Як свідчать архівні документи, тут в довоєнний період мешкали Червінські, Шаховичі, Логошовці, Журавльови, Бржецькі, Рогальські. Будинки були дерев’яні з 1-2 кімнатами, деякі були розраховані на проживання двох сімей.

Родина Захарчуків, 1960-і рр.
З сімейного альбому Галини Урусової (Ямкової), 1950-і рр.

Після закінчення Другої світової війни в старих хатах заселилися нові люди, більшість з яких прибулі до Рівного східняки. Так в моєму будинку № 8, який був єдиним державним і найбільшим на вулиці (мав чотири окремі квартири) жили працівники банку, який знаходився на тодішній Червоноармійській (тепер – С. Петлюри).

Шлюбне фото Надії і Бориса Луковських, 1938 рік

На вулиці не було ні мощеної дороги, ні тротуару. Та кожен господар попід своєю дерев’яною огорожею висаджував прості, але такі милі духмяні квіти – чорнобривці, настурцію, нагідки, матіолу, запах від яких, здається, проріс назавжди у відчуттях кожного з моїх ровесників.

Сім’я Урусових на вулиці Садовій, 1950-і рр.
Галя Урусова на вулиці Садовій, 1950-і рр.

Наш будинок вважався двоповерховим, бо стояв під горбом і перший поверх був напівпідвальним, а вже другий мав більш пристойні житлові приміщення. У цьому напівпідвальному помешканні я прожила свої перші сім років.

Галя Войчук (Данильчук) на вулиці Садовій (ліворуч – 1954 рік), і Галя школярка (праворуч – 1960-й рік)
Леонід і Галя Войчуки, 1954 рік

Пригадую найменші деталі нашої квартири. Одна стіна підвальної кімнати, біля якої стояло ліжко, повністю опиралась на землю і завжди була мокрою, з жовтими плямами (мама казала, що “то грибок її їсть”). Інші стіни були наполовину врослі в землю. Пам’ятаю лише жіночі і чоловічі ноги, які бачила у вікні. А ще бачила широколисті корчі півників, які зазирали прямо у вікно з грядки, яка була на рівні підвіконня… Коридор без світла і без підлоги, в якому завжди шкреблися миші. У кухні жила наша названа бабуся Агафія.

Галя Войчук (біля ялинки) в квартирі на . Садовій, 8, 1958 рік
Агафія Маковська і Леонід Войчук, 1953 рік

Другий поверх займало три сім’ї. Старенька одинока бабуся, яку всі звали Василівна. Вона втратила на фронті синів і тому одержала цю державну квартиру. Її сусідкою через коридор була Катерина Богуш із старенькою хворою матір’ю. Найбільш пристойно і багато за тими часами жила тітка Дуся з чоловіком Тимофієм, які вважалися “банківською елітою”.

Віра Кардашова на вулиці Садовій. 1960-і рр..

За порогом нашої оселі, спускаючись до вулиці Глибокої, був “великий” чудовий сад і клаптик огороду. То нічого, що в тому садку росло всього чотири дерева! Неймовірно соковита груша, абрикос (такого смаку більше в житті я не зустрічала) та дві зимові яблуні, які скоріше слугували тренажером для дітей-верхолазів. Це було найпрекрасніше, що в нас було. Там пройшли найщасливіші дні мого раннього дитинства. Там можна було залізти в корчі малини і гратися досхочу в ляльки, або вилізти на аличу і голосно співати: “Шахтарочка молодесенька, в мене чорних брів нема, та я не журюся”.

Леонід Войчук. Дитинство на Садовій, початок 1950-х років
Софія Войчук з племінником Борисом Луковським, 1950-і.роки

Гірше було взимку, коли більшість часу ми проводили у тісному сирому підвалі, а потім чомусь казали, що в дітей розвивається недокрів’я.

Це цікаво  Музей пива таки буде! Столітній будинок віддали Маріяну Годі

Мої перші подружки з рідної вулиці. На все життя ми залишились подругами і покумилися із Валею Літвіненко, яка жила в будиночку № 3.

Валя Літвіненко на подвір’ї будинку по вулиці Садова, 8, 1959 рік

Ми народилися з різницею в один день, одного року пішли до школи, я – в школу № 10, вона – в школу № 5. Це в їхньому домі я вперше побачила телевізор, бобінний магнітофон, акваріум з рибками і співучих канарейок у клітці. З дитячих років до сьогодні ми в гарній дружбі із великою родиною Купчаків з вулиці Садової № 11.

Сусіди з вулиць Садова та Глибока. Сімейний альбом Купчаків. 1960-і рр.
Сім’я Купчаків, 1960-і рр.

У пам’яті оживає Неля Півненко – маленька співачка, з якою я пішла в один клас і трагічно втратила її в 1965-му. Сестрички Леся і Галя Навроцькі, які і зараз мешкають у Рівному.

Сестрички Галя і Леся Навроцькі та сестрички Валя і Наталка Купчак, 1960-і рр.

У будинку № 4 жила родина Ященків. Мама цієї сім’ї пані Зося була чудовою кравчинею, послугами якої користувалися усі сусіди. Пройдуть роки і її старша донька Валентина напише яскраві спогади про свою сім’ю, про наших спільних друзів і сусідів, про Рівне далеких повоєнних років.

Валя Ященко. 1970-і рр.
Сім’я Ященко з родиною, 1970-і рр.

Сусіди на Садовій жили дружно, без особливих секретів один від одного, допомагали при потребі, позичали кілька карбованців до зарплати. А найбільше єднали сусідів діти, бо гуртом вони переходили з двору в двір, щоразу вигадуючи нові забави. А найкращим місцем збору дітвори була зимова гірка, на якій їхали поїздом зв’язані між собою санчата. Лижня, прокладена від Житинської до Глибокої, трампліни, снігові барикади та снігові баби, які ліпилися гуртом…

Леонід Войчук
Віктор Кардашов, 1950-і рр.
Зимова гірка. 1960-і рр.
Неля Півненко і Марія Федорчук, 1960 р.

Ми любили свою вулицю, де було стільки цікавого і незвіданого. Найбільш загадковим місцем, де ми проводили свої літні дні, був обрив понад вулицею Глибокою. Там впродовж багатьох років люди брали крейду для господарських потреб і з часом на пагорбі утворилися глибокі печери, в які кортіло залізти, пересиливши страх і жахливі оповідки, що передавалися від старших друзів. Там було найкраще бігати і грати в “козаків-розбійників”.

Борис Луковський та Ірина Герасимова, 1940-і рр.

А ще з пагорбу на Садовій було добре видно високі дерев’яні вежі електростанції, яка знаходилася за Устею. Та й до річки було рукою подати. І ми бігали туди збирати квіти, рвати на Трійцю лепеху, або ж з бабцею ходили полоскати білизну “на цементі”, через який стікала джерельна вода в річку.

Подружки з вул.. Садової, 1950 рік. З родинного архіву Ященків.

Відомий був наш район в повоєнний час і базаром, який розташувався у трикутнику між вулицями Житинською і Бармацькою. Частина торгової площі використовувалася для торгівлі усякими домашніми речами, які люди просто викладали на землю перед собою. А за штахетною огорожею різноголосо гудів сільськогосподарський ринок, де продавали поросят і корів, овочі і збіжжя. Базар працював у неділю і з самого ранку тягнулися сюди звідусіль підводи з крамом. Хлопці і навіть чоловіки з нашої вулиці з відрами йшли до колонки, яка була поруч, і за 10 копійок за відро напували коней, які пройшли не один десяток кілометрів. Це був такий “крутий бізнес” наших людей.

У центрі подружжя Олександр і Лариса Літвіненко, мешканці вул. Садова, 3. 1950-і рр.
З сімейного архіву сім’ї Літвіненко, 1960-і рр.

Місто невпинно розросталося з початком 1960-х років. Житинська була названа іменем першого космонавта СРСР, а Бармацька стала носити ім’я космонавтки Терешкової. На місці старого базару розпочалося будівництво Палацу культури текстильників, яке по-праву заслужило назву “довгобуд”. Запрацював завод газорозрядних приладів, а поруч з ним виросли перші “хрущовки”.

Дівчинка з вулиці Соколиної. 1970-і рр.

А зелений пагорб ще жив своїм патріархальним спокійним життям, поки не запланували збудувати там довжелезний панельний 9-поверховий житловий будинок. Мої сусіди одержали квартири — дехто в новозбудованому будинку на цьому ж місці, інші — стали мешканцями мікрорайону “Північний”. Але кожен забрав з собою добру пам’ять і пожовклі світлини з вулиці, якої вже немає.

Колись тут була вулиця. Тепер подвір’я багатоповерхівки. Фото 2019 року

Оцініть будь-ласка публікацію
(Поставлено оцінок: 7, середня: 5,00)
Загрузка...