Автор: Admin

Сучасна офіційна назва посадовця, який разом із виконавчим комітетом очолює виконавчу владу в місті — “міський голова Рівного”. Таку ж назву мала посада і в період 1898-1919 та з 1997-го і донині. А от посадова особа, яка очолювала місцеве самоврядування в місті з 1891-го по 1898-й роки мала звання “старости”. У 1919-у короткотерміново головним у місті був комендант, а в 1919-1922-у та 1927-1934-у — бурмістр. У періоди 1922-1927 та 1934-1939 роки очолював Рівне президент. У період німецької окупації (1941-1944 роки) Рівне очолював бургомістр.

Перші демократичні вибори до міської ради Рівного відбулися в 1990-у році. Очільником міста став тодішній “азотівець” Іван Федів. Керував містом з травня 1990-го по вересннь 1993-го року. З 1992-го року його посада називалася “голова міської Ради народних депутатів, голова міської адміністрації (управи)”. Нинішні депутати Рівнеради виступили з ініціативою про удостоєння Івана Федіва почесної відзнаки “За заслуги перед містом” І ступеня. Цю ідею підтримали на засіданні бюджетної комісії Рівнеради. Розглядатимуть це питання міські обранці під час чергової сесії 13 серпня.

У 1990 роцi в офіційні установи та заклади знову повернулася українська мова. А 16 червня 1990-го над адмiнбудинком мiської ради затріпотів синьо-жовтий прапор. При вiдкриттi сесiй мiської ради звучав нацiональний гiмн “Ще не вмерла Україна” — ще до законодавчого затвердження його музичної редакцiї. За клопотанням мiської влади 11 червня 1991 року було ухвалено Постанову Президiї Верховної Ради УРСР “Про приведення назви міста Ровно і Ровенської області у відповідність до правил українського правопису”, згідно з якою місто Ровно іменувалося Рівне, а область — Рівненська.

У XVIII-XIX століттях для купання на морських пляжах використовували так звані купальні машини – будиночки-возики, що дозволяло чоловікам і жінкам купатися, дотримуючись правил пристойності. Це був такий критий візок з дерев’яними чи брезентовими стінками, зі східцями, в якому любителі водних процедур перевдягалися в купальні костюми. Машину, запряжену кінною парою, спускали до води, розвертаючи так, щоб з берега не було видно того, хто купався. Якщо відпочивальник хотів повернутися на берег, то піднімав над візком спеціальний прапорець. У Європі ХІХ століття дами купалися в спідньому. А, наприклад, в Англії до 1860 року чоловікам було дозволено плавати оголеними.

Першою жінкою, що ризикнула з’явитися на людях у купальному костюмі, який оголював руки і ноги, була плавчиня з Австралії Аннет Келлерман. У 1907 році під час виступу в США її було заарештовано. І продовжити виступ вона змогла лише після перевдягання. Перші “вольності” в крою жіночих купальників з’явилися в 1920 році. Було прибрано рукави, з’явилися вирізи, купальники стали більш облягаючими. Однак на пляжах Європи і Америки поліціянти з лінійкою у руках перевіряли “підозрілі” купальники на скромність. У 1921 році на пляжі американського міста Атлантик-Сіті заарештували даму за відмову натягнути панчохи (вони були обов’язковим доповненням до купального костюму) вище колін.

Революціонеркою в історії купального костюма стала Коко Шанель, яка спершу наважилася на публічне купання, а потім запровадила моду на засмагу, що спричинило суттєве зменшення розмірів купальників. У кінці 1920-х Коко Шанель запропонувала нову модель пляжного одягу — цільний купальник на бретельках з облягаючими штанцями до середини бедер, спеціальну шапочку і халат. Ця модель протрималася до середини ХХ століття. Чергова “купальна революція” сталася в 1946 році, коли модельєр Луї Реар уперше представив публіці жіночий купальник, що відкривав живіт. Свій витвір він назвав ”бікіні” — на честь атоллу Бікіні в тихому океані, над яким американці провели атомні випробування.

Містяни міжвоєнного Рівного, як і сучасні, переймалися літнім відпочинком. Причому, деякі його види дійшли до наших днів. Місцева преса весняно-літнього періоду ряботіла оголошеннями власників сільських садиб про здачу в оренду на літній період будиночків. Популярним був відпочинок на період вихідних, який називався туром вихідного дня. На суботу-неділю група подорожуючих вирушала до якогось історичного місця, виїздила на природу, до водойми, в ліс. На період шкільних канікул залізниця запроваджувала дешеві проїзні квитки на потяги до історичних місць, околиць Рівного та за межі Волинського воєводства.