Було ваше — стало наше. Як більшовики в 1939-у в Рівному націоналізацію проводили

“Золотий”, як його називала радянська пропаганда, вересень 1939-го став чорним для багатьох рівнян, хто потрапив під радянське визначення “власник”. “поміщик”, чи бодай мав якесь дрібне виробництво. Або мешкав у пристойному будинку. Красномовні “свідки” тих подій — документи Держархіву Рівненської області.

Під час так званих Народних Зборів Західної України разом з приєднанням до УРСР проголосували і за націоналізацію великої промисловості. Але насправді у державну власність забрали практично все, що тільки могли. З початку грудня 1939-го майже усе — від заводів і електростанцій до готелів і маленьких крамничок почало належати “радянському народові”. У Декларації Зборів йшлося про “націоналізацію банків і великої промисловості”, однак більшість власників кав’ярень, перукарень, фотосалонів, кінотеатрів і аптек також примусово позбулися своїх бізнесів і здебільшого житла.

Вулиця 3 Мая, кінець 1930-х. Листівка видавництва братів Гальперіних. Уже невдовзі ці ошатні будинки належатимуть “радянському народові”

Для мешканців Рівного, як й інших приєднаних територій Західної України, у вересні 1939 року також настав період “радянізації”. Власне це були масові репресії, до яких можна віднести і націоналізацію.

Наплив біженців із окупованої Німеччиною частини Польщі, а також поява в містах Західної України величезної кількості представників більшовицької адміністрації, співробітників НКВС з родинами та військ надзвичайно загострили житлову проблему. А вирішували її окупанти в украй нахабний спосіб — через так звану націоналізацію будинків у власників, насамперед у представників польської еліти та всіх тих, кого радянська влада вважала експлуататорами. До цієї категорії потрапили й просто небідні люди, які мали невеличкий родинний бізнес, або більш-менш пристойний будинок, квартиру, які ще на додачу й здавали в оренду.

Один з перших націоналізованих будинків у центрі Рівного (3 Мая, 120-Заблоцького, 2а). Нині не існує

Нові господарі оголосили полювання на власників

Уже в жовтні 1939 року за залишеними польською владою документами, в тому числі й списками власників нерухомого майна, податковими документами, було складено перелік осіб, майно яких підлягало націоналізації. Аби формально наче б то дотриматися закону, конфіскація майна відбувалася на підставі рішень місцевих органів влади.

Фрагмент повуличного переліку нерухомості, яка підлягала націоналізації

Однак для пересічних мешканців не було різниці — з ордером, чи без нього — новоприбулі самовільно займали умебльовані квартири, виганяючи господарів у підвальні приміщення будинків, чи й просто на вулицю. У кращих випадках змушені були ділити власну квартиру із сім’єю радянського “вельможі”. Разом з будинками конфісковували також усе майно і передусім цінні речі.

На цей будинок на розі теперішніх Соборної і Петлюри радянські функціонери звернули увагу одразу. Фото 1939 року

Усього новою владою в цей період було взято на облік 4 459 різних будівель, з яких 1 500 — житлових. На початок 1941 року було націоналізовано 640 (у тому числі 562 житлових) будинків на 4 200 квартир, житлова площа яких становила 73,5 тисячі метрів квадратних, нежитлова – 34 тисячі. Безперечно, це були найкращі будинки Рівного. По завершенню цієї операції в цих будинках розмістили 9 200 осіб. Середня житлова площа на особу становила 8 метрів квадратних при мінімальній нормі – 9, максимальній – біля 14 метрів квадратних. У ще 78-и конфіскованих будинках розмістилися різні радянські установи.

Довідка про кількість націоналізованого житлового фонду в Рівному на грудень 1940 року

У Державному архіві Рівненської області збереглися повуличні списки націоналізованих житлових будинків із зазначенням прізвищ власників та причин націоналізації. Якщо ви були поміщиком, власником готелю, аптеки, ресторану, млина, пекарні, домовласником, купцем, торговцем, чиновником магістрату, або ж дружиною адвоката — вашу долю було визначено.

Сувенірна листівка з видами банку на сучасній Петлюри, будівлю націоналізовано у 1939-у

Радянські чиновники насамперед поклали око на добротні будинки в центрі міста. Зокрема, які знаходилися на розі вулиць 13 Дивізії (сучасна С. Петлюри), 5 та вулиці Переца (нині не існує), 89 і належали родині відомого в Рівному власника театру Арії Лейбі Зафрану. Це були два двоповерхових мурованих будинки з підвалами. В одному з них розміщувався найстаріший театр Рівного (будинок 1908 року побудови не зберігся, зруйнований під час бомбардування в липні 1944-го), в іншому (будинок зберігся, але молоде покоління Рівного майже не знає про нього — ресторанний комплекс “Мелін” повністю закриває фасад) — у 9-ти приміщеннях розташовувалась також відома всім рівнянам лазня Зафрана “Нептун”. У цих же будівлях було 29 житлових приміщень та 12 кухонь.

Колишня лазня Зафрана, початок 1960-х, фото надане Саша Ровно (уч. спільноти “Старе Рівне” в мережі Фейсбук)
Фрагмент повуличного списку нерухомості, де йдеться про власність Лейби Зафрана, що підлягає націоналізації

Націоналізації підлягали не тільки житлові будинки, а й банки, промислові та ремісничі виробництва, магазини, склади, млини, лісопильні та олійні заводи, крупорушки тощо.

Це цікаво  Маніфестація “холодноярців” у Рівному. Історія одного фото

Голі полиці магазинів — наслідок поспішної націоналізації

Одним із перших розпоряджень нової влади на “звільнених” територіях було запровадження курсу карбованця на рівні з польським злотим, який до початку війни був учетверо нижчим. Це дало змогу ще до націоналізації за низькими цінами скуповувати одяг, взуття, папір, годинники, каву, шоколад, солодощі та ще низку дефіцитних в умовах “соціалістичного раю” продуктів широкого вжитку. За декілька тижнів полиці магазинів спорожніли.

Згідно з рішенням Рівненської міської ради від 17 грудня 1939 року було конфісковано мануфактурні магазини Фішера та Маргуліса, лакофарбовий магазин Брата, паперові склади Вайнермана та Померанцева, галантерейні магазини Вусіча, Вікрайзера, Шойтеха, продуктово-галантерейний склад Золотова, пекарні Райхмана, Стрілецького, Вітека, Татаусяна.

Двадцять п’ятого грудня прийшла черга кондитерської фабрики “Полонія” (власник Зігельбойм), яку невдовзі було перейменована на “Червону Зірку”. Така ж доля спіткала і 20 місцевих пекарень.

Про націоналізацію кондитерської фабрики “Полонія”
Власники пекарень також позбулися свого бізнесу
Пекарня Романюка, яку конфіскували “визволителі”

Рівнянам довелося забути смак ковбас, які можна було придбати в ковбасних майстернях Новака (працювало 11 робітників) та Радзієвського. У “смачних” спогадах залишилися й тістечка з кондитерської Раже, обіди в їдальнях Ющука та Білого.

Про націоналізацію ковбасного підприємства Новака
Кав’ярня-кондитерська Раже, яку ще довго згадували рівняни. Фото з мережі Фейсбук
Повоєнні роки. Вулиця Сталіна. Колишній ресторан Ющука, під час окупації – “Дойче гоф”, після визволення і до знесення – ресторан “Весна”

Ці невеликі, але шановані містянами виробництва також позбулися своїх власників. Така ж доля спіткала й фабрику пива та дріжджів “Бергшльос”, яка також була приватною. У постановах міськради щодо таких виробництв зазвичай вказувалося, що власники саботують роботу, скоротили та довели до антисанітарного стану свої фабрики, цехи, або пекарні, і тому вони підлягають націоналізації. Була в Рівному автомобільна майстерня братів Венських, яку було забрано з усім обладнанням й інструментами. Але цього здалося замало – відібрали і двоповерховий будинок з хатніми речами.

Прикриваючись надуманими причинами, нова влада відбирала у власників усе
Про націоналізацію автомайстерні братів Венських

До 1941 року було націоналізовано всі промислові підприємства Рівного. Така поспішна націоналізація не тільки великої, а й усієї іншої торгівлі та промисловості зруйнувала налагоджену систему постачання. У тогочасних документах влади неодноразово згадувалося про одноденні запаси продовольства в місті та величезні черги до магазинів. Бракувало всього – одягу і взуття, паперу й засобів гігієни, ліків і продуктів харчування. Окрім цього відбулося стрімке зростання цін на харчі та промислові товари. За рік у 8–12 разів. Загалом тільки у 1940 році відбулося 5 компаній з націоналізації.

Добротні будинки на сучасній Петлюри (у 1939-у Червоноармійській), які було націоналізовано в першу чергу: на передньому плані будинок Вігдоровичів, наступний – лікаря Гайзенберга. Фото кінця 1940-х років
Будинок Басі Каган на теперішній Петлюри націоналізовано серед перших. Фото з книги О. Прищепи “Вулицями Рівного”

Резолюція одна: “Відмовити”

Знаходилися серед великої кількості мовчазних учасників тих подій і ті, хто намагався достукатися до представників влади, щоб відстояти своє майно і право на гідне життя. Але зазвичай на заявах таких прохачів ставили незмінну резолюцію: “Відмовити”. Показова щодо цього історія відомого і шанованого рівненського лікаря Меєра Сегала.

Це цікаво  Костел, який побував і стайнею, і спортзалом, і меблевим магазином

Хворий 70-річний лікар у своїй заяві до Президії Рівненської міської ради щодо націоналізації його будинку на вулиці Поштовій, 11 писав, що придбав його на кошти, зароблені упродовж 50-річної важкої праці й ніколи нікого не визискував. А враховуючи те, що його син Ілля Сегал добровольцем вступив у Червону Армію і загинув як червоний командир у 1920 році, за що він сам зазнав репресій від польської влади (9 місяців перебував у в’язниці за звинуваченням у комуністичній діяльності), таке рішення влади вважав незаконним.

Колишній будинок і лікарня Меєра Сегала на Поштовій

У заяві лікар також розповів про те, що після закінчення Київського університету з 1889 року працював на Волині – у Острозькому та Рівненському повітах. Провадив хірургічну діяльність і акушерство, користувався довірою серед “найбіднішого класу населення, так як завжди був їм доступний”.

Дуже любив лікар садівництво. Щоб здійснити свою давню мрію вже в поважному віці купив неподалік Рівного 10 гектарів необробленої землі і розбив там сад. Сад був ще зовсім молодий, і, як зазначав лікар, він не сподівався скористатися його плодами і мати з цього прибуток тому, що вже був старий і хворий. Усі свої заощадження Меєр Сегал вкладав у свій маєток, який за його словами “був рідкісної культури та краси”.

Вхід до колишньої садиби лікаря Меєра Сегала на Чорновола. Фото кінця 1940-х. Тепер там станція юних натуралістів

У кінці заяви лікар наголошував, що має право за свою багаторічну безперервну працю залишок своїх днів прожити спокійно в будинку, заробленому чесною працею і просив скасувати рішення щодо націоналізації його приватного будинку на Поштовій, 11. Утім, резолюція на документі була передбачуваною: “Відмовити”.

Вступ Червоної армії та подальші дії нової влади місцеві жителі сприймали як варварську навалу, яка змітала все на своєму шляху, і врятуватися від якої не було жодної змоги.

Людмила Леонова, начальник відділу використання інформації ДАРО

Оцініть будь-ласка публікацію
(Поставлено оцінок: 5, середня: 4,60)
Загрузка...